Чвара королів - Страница 95

— Сказане вами цілком очевидно, — зазначив Тиріон.

— Єдина загадка — що ви маєте запропонувати йому в обмін на військову підтримку. Великий князь любить свою родину і досі тужить за сестрою Елією та її милими дітками.

— Колись батько казали мені, що сліпа любов до родичів не повинна заступати можновладцеві очі… а після відбуття пана Слинта до чорного братства в малій раді лишилося вільне місце.

— Місце у раді зневажати не слід, — визнав Варис, — і все ж чи достатньо його, щоб гордовитий володар забув про вбивство рідної сестри?

— Навіщо забувати? — посміхнувся Тиріон. — Я обіцяв йому заразом і вбивць сестри, живими чи мертвими — на вибір його ясновельможності. По закінченні війни, певна річ.

Варис кинув на нього лукавий погляд.

— Мої пташечки кажуть, що принцеса Елія вигукнула… певне ім’я… коли по неї прийшли.

— Що ж то за таємниця, яку знають геть усі?

В Кастерлі-на-Скелі було загальновідомо, що Елію з дитиною вбив Грегор Клеган. Казали, що він зґвалтував принцесу, навіть не витерши з рук крові та мізків її сина.

— Але ж ця таємниця — воїн, що присягнув службою вашому батькові.

— Мій батько першим скаже вам, що п’ятдесят тисяч дорнійського війська варті життя одного скаженого собаки.

Варис попестив напудровану щоку.

— А якби великий князь Доран завимагав крові того можновладця, який віддав наказ, на додачу до крові лицаря, що його виконав…

— Повстання очолював Роберт Баратеон. Усі накази зрештою походили від нього.

— Але Роберта тоді не було у Король-Березі.

— Дорана Мартела теж тут не було.

— Отже… кров для гордості, місце у раді для честолюбства. Золото і земля — це вже напевне, тут і казати нема чого. Щедра пропозиція… але ж щедрою рукою можна й отрути налити. На місці великого князя я б вимагав іще чогось, перш ніж вхопити ложку з медом. Якогось знаку доброї волі й довіри, чогось такого, аби бути певним, що тебе не зрадять… — Варис посміхнувся найслизькішою посмішкою, на яку був здатен. — Цікаво, котрого з дітей ви йому віддасте?

Тиріон зітхнув.

— Ви й самі знаєте, чи не так?

— Якщо ви вже питаєте прямо — то так. Томена. Важко пропонувати Мирцелу одночасно Доранові Мартелу та Лізі Арин.

— Нагадайте мені не грати з вами у загадки. Ви завжди шахраюєте.

— Принц Томен — хороший, добрий хлопчик.

— А якщо відняти його в Серсеї та Джофрі замолоду, він ще може вирости в хорошого, доброго чоловіка.

— І доброго короля?

— Ми маємо короля Джофрі.

— Але ж Томен — його спадкоємець на випадок, якщо раптом з його милістю щось трапиться. Томен… він такий добросердий і надзвичайно… згідливий.

— От вічно ви плекаєте якісь підозри, Варисе.

— Дякую, що цінуєте мою службову ревність, пане мій. Погодьмося, що князь Доран не може лишитися глухим до такої високої честі. Майстерно придумано, мушу сказати… якби ж не одна невеличка перешкода.

Карлик зареготав.

— На ймення Серсея?

— Що означають міркування державної ваги проти любові матері до милого серцю плода її лона? Можливо, заради слави свого дому, задля безпеки престолу і держави королева погодиться відпустити від себе або Томена, або Мирцелу. Але ж обох відразу? Певно, що ні.

— Чого Серсея не знатиме, те не зможе обернути мені на шкоду.

— Але ж раптом її милість дізнається про ваші наміри заздалегідь, коли ще буде зарано?

— Прикро, якщо так станеться, — відповів Тиріон. — Бо тоді я муситиму вважати людину, яка виказала її милості цю таємницю, за свого найлютішого ворога.

І коли Варис захихотів, подумки додав: «Три».

Санса II

«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»

Відколи Санса знайшла складений аркушик пергамену в себе під подушкою, слова на ньому не змінилися — хоч один раз їх читай, а хоч сто. Вона не знала ані способу, яким цидулка потрапила до опочивальні, ані людини, яка її підкинула. Писано було незнайомою рукою, без підпису або печатки. Вона притиснула пергамен до грудей і зашепотіла сама до себе, ледве дихаючи:

— Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.

Що б це могло означати? Чи не перевіряла в такий спосіб королева її послух? Санса занепокоєно потерла живіт. Гидкий синець, яким її обдарував пан Мерин, вже вицвів від бурякового до брудно-жовтого, але досі болів. Кулак, яким він її лупцював, був вдягнений у кольчужну рукавицю. Але ж вона сама винна. Треба вчитися ліпше ховати свої почуття, аби не гнівити Джофрі. А вона, почувши про те, як Біс вислав пана Слинта на Стіну, забулася й ляпнула:

— Хай би його там Інші вхопили.

Королю такі її слова не припали до смаку.

«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»

Скільки молитов піднесла Санса до богів… Може, це вони нарешті зглянулися і надіслали справжнього лицаря, щоб її врятував? Одного з близнюків Рожвинів, або ж відважного пана Балона Лебедина, або навіть Беріка Дондаріона, того молодого князя, в якого закохалася її подружка, Джейна Пул — юнака з рудо-золотим волоссям та розсипом зірочок на чорному корзні.

«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»

Але раптом це якийсь ниций жарт Джофрі, на зразок того разу, коли він повів її на мури показати батькову голову? Чи ще якась хитра витівка, щоб довести її невірність? От піде вона до божегаю — а там вже чекає пан Ілин Пейн, сидить собі мовчки під серце-деревом з Льодом у руках і видивляється її своїми водяво-блідими очима.

«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»