— І щодня під його корогви збігається дедалі більше людей. Кажуть, він уже має під рукою сто тисяч вояків.
— Якщо раптом не перебільшують.
— За ним іде вся сила Штормоламу та Вирію, дурнику! — спалахнула Серсея. — Усі значкові пани Тирелів, за винятком хіба що Рожвинів, за яких ти мусиш дякувати мені! Поки в мене у заручниках сидять його недолугі близнюки, князь Пакстер не зрушить дупу зі свого Вертограду, ще й вважатиме, що йому пощастило викрутитися.
— Який жаль, що ти впустила між пальців Лицаря Квітів. І все ж Ренлі, окрім нас, має багато іншого клопоту. Наш батько у Гаренголі, Робб Старк у Водоплині… на його місці я б чинив так само. Просувався б потроху, показував би усій державі свою силу, видивлявся, вичікував. Хай мої вороги пнуться, а я собі посиджу. Якщо Старк розіб’є нас, то південь сам упаде до рук Ренлі, наче збите божим вітром з гілки яблучко, а він і жодного вояка не втратить. А якщо станеться навпаки, то він нападе на наше військо, послаблене боями.
Але Серсея не вгамовувалася.
— Примусь батька привести військо до Король-Берега!
«Тільки для того, щоб ти почувалася безпечніше? Іншого зиску від нього тут не буде.»
— Коли це я міг до чогось примусити нашого батька?
Вона пропустила його запитання повз вуха.
— І коли ти нарешті зберешся звільнити Хайме? Він вартий сотні таких, як ти!
Тиріон лукаво вишкірився.
— Тільки не кажи пані Старк, благаю тебе. Ми ж не маємо сотню таких, як я, на обмін.
— Батько, мабуть, з глузду з’їхав, коли прислав тебе. Від тебе немає жодної користі, сама лише шкода!
Королева смикнула повід, закружляла кобилою і швидкою ристю виїхала з брами, розвіваючи горностаєвою накидкою. Супровід поспішив слідом.
Насправді ж Ренлі Баратеон і наполовину так не лякав Тиріона, як його брат Станіс. Ренлі був улюбленець простого люду, але ніколи ще не водив військо на війну. Станіс був геть інший: суворий, невблаганний, непохитний. Якби ж знати, що там діється на Дракон-Камені… але жоден із рибалок, яких Тиріон винайняв шпигувати за островом, не повернувся, і навіть підглядачі, яких євнух, за його словами, мав серед Станісової чаді, зберігали зловісне мовчання. Неподалік берегів, проте, бачили смугасті короби лисенійських бойових галер, а з Миру Варисові шепотинники доповідали, що на Дракон-Камені винаймають на службу тамтешніх охочих капітанів. «Якщо Станіс вдарить морем, а його брат Ренлі одночасно підступить до брами з суходолу, то скоро вони вдягнуть голову Джофрі на шпичку над ворітьми. Ба гірше — мою вдягнуть поряд із його.» То була прикра думка. Час поміркувати, як безпечно вивезти Шаю з міста, поки не сталося найгірше.
Коло дверей світлиці стояв Подрік Пейн, вивчаючи підлогу.
— Він усередині, — повідомив зброєносець Тиріоновій поясній пряжці. — У вашій світлиці. Ласкавий пане. Даруйте.
Тиріон зітхнув.
— Ану подивись на мене, Поде. Я ніяковію, коли ти розмовляєш з моїм прутнем; він тобі не відповість, вір мені. То хто там у мене в світлиці?
— Пан Мізинець. — Подрік спромігся на швидкий погляд у обличчя хазяїна, потім поспіхом зронив очі додолу. — Тобто пан Петир. Пан Баеліш. Коронний підскарбій.
— Ти вже нарахував мені цілий натовп.
Малий відсахнувся, наче його вдарили, і Тиріона штрикнуло недоладне почуття провини.
Пан Петир сидів на лаві коло вікна, такий собі недбало-вишуканий у жупані сливового кольору та жовтій єдвабовій накидці; одна рука у рукавичці лежала на коліні.
— Король, озброївшись арбалетом, воює з зайцями. Зайці перемагають. Ходіть-но подивіться.
Тиріонові довелося стати навшпиньки, щоб подивитися. Внизу на землі лежав мертвий заєць; іще один, смикаючи вухами, мав ось-ось померти від стріли в боці. Втоптаною землею двору були розкидані, наче солома вітром, випущені стріли.
— Давай! — закричав Джоф.
Ловчий відпустив зайця, якого тримав, і той застрибав геть. Джофрі смикнув спуск арбалета і промазав на аршин мимо цілі. Заєць став на задні лапи й поворушив носом у бік короля. Джоф вилаявся і став крутити коливорота, щоб знову натягнути тятиву, але тваринка зникла ще до того, як він наклав стрілу.
— Ще одного!
Ловчий потягся до хатки. Наступний заєць бурим розчерком майнув проти каміння стіни; Джофрі поспіхом вистрілив і трохи не поцілив пана Престона в чоловічі місця.
Мізинець відвернувся.
— Хлопче, ти любиш тушкованих зайців? — запитав він в Подріка Пейна.
Под втупився у чоботи гостя — мистецької роботи, червоного сап’яну, з вишуканим чорним тисненням.
— Їсти, ласкавий пане?
— Вкладай свої гроші у горщики та макітри, — порадив Мізинець. — Зайці скоро переповнять замок, і ми їстимемо їх тричі на день.
— Краще вже щури на рожні, — відповів Тиріон. — Залиш нас, Поде. Якщо тільки пан Петир не бажає чимось почастуватися.
— Дякую, нічого не треба. — Мізинець блиснув своєю глузливою посмішкою. — Як то кажуть люди, вип’єш з карликом — прокинешся на Стіні. А чорний стрій погано пасує до мого хворобливо-блідого обличчя.
«Не бійтеся, мосьпане» — подумав Тиріон, — «вас я бережу не для Стіни».
Він всівся у високе крісло, закладене подушками, і мовив.
— Ви сьогодні надзвичайно вишукано вдягнені, пане мій.
— Ви ображаєте мої почуття. Я ж бо намагаюся вдягатися вишукано щодня.
— І жупан зовсім новий, так?
— Саме так. Ви дуже спостережливі.
— Сливовий і жовтий. Це часом не кольори вашого дому?
— О ні. Яка нудота — день у день вдягати одні й ті самі кольори. Мені таке не до смаку.