Чвара королів - Страница 86

Бранові закортіло дати пані сотню вояків для захисту її володінь, але пан Родрік сказав тільки:

— Хай собі дивиться. Обіцяю вам: якщо він насмілиться на якесь злодійство, то гірко пошкодує. Ми вбережемо вас від свавілля, пані… та все ж із плином часу, коли ваше горе трохи вгамується, доречно буде вам поміркувати про новий шлюб.

— Давно минули ті роки, коли я вабила чоловіків плідним лоном та бодай якоюсь вродою, — відповіла пані зі слабкою втомленою посмішкою. — Але чомусь за нинішньою вбогою вдовицею бігає більше чоловіків, ніж колись за юною дівчиною.

— То ви не прихильні до жодного з ваших залицяльників? — запитав Лювин.

— Я вийду заміж, якщо накажуть їхня милість, — відповіла пані Роголіс, — але Морз Ґавин Харч — брутальний п’яндиголова, старіший за мого батька. Що ж до мого вельможного брата в перших, князя Мандерлі, то шлюбне ліжко мого покійного пана чоловіка завузьке, щоб умістити всі його розкоші, а я надто мала і слабка, щоб утримати їх на собі.

Бран знав, що коли чоловіки з жінками ділять ліжко, то лежать на них згори. Він уявив собі, як воно — спати під князем Мандерлі, й подумав, що краще вже опинитися під убитим конем на полі бою. Пан Родрік співчутливо хитнув головою до вдовиці.

— Ви матимете інших шукачів вашої руки, мосьпані. Ми спробуємо знайти вам когось на ваш смак.

— А вам, любий паночку, далеко шукати не треба.

Після того, як вона відкланялася, маестер Лювин посміхнувся.

— Здається, пане Родріку, добра пані ставиться до вас прихильно.

Пан Родрік прочистив горлянку і почепив збентежену мину.

— Вона така сумна і занепокоєна, — зазначив Бран.

Пан Родрік кивнув.

— Так, сумна, добра і шляхетна, а як для жінки її років ще й на вроду непогана, хоч прибіднюється. Та все ж вона становить небезпеку для держави твого брата.

— Небезпеку?! — безмежно здивувався Бран.

Відповів йому маестер Лювин.

— На землю Роголісів немає прямого спадкоємця, а відтак знайдеться багато зазіхачів. Толгарти, Кремінці та Карстарки пов’язані з домом Роголіс з жіночого боку, Гловери виховують у Жбирі-в-Пущі байстрюка князя Гариса. В Жахокромі, скільки я знаю, родичів Роголісів немає, але ж землі їхні лежать поруч, а Руз Болтон не звик випускати з рук те, до чого може дотягнутися.

Пан Родрік смикнув себе за баки.

— В таких випадках належного чоловіка для пані мусить знайти її зверхній володар.

— А чому б вам із нею не одружитися? — спитав Бран. — Вона вам подобається, та й Беті краще мати якусь неньку.

Старий лицар поклав руку на Бранове плече.

— Ви добрі до мене, мій принце, але ж я простий лицар, ще й застарий для такого шлюбу. Під моїм захистом її дідицтво протримається хіба що кілька років. Щойно я помру, як пані Роголіс опиниться в тому самому болоті, де й була, а з нею заразом в халепу втрапить і Бета.

— Тоді хай її спадкоємцем стане байстрюк пана Роголіса, — сказав Бран, а сам згадав свого зведенюка Джона.

На це пан Родрік відповів:

— З того втішилися б Гловери, а ще, може, тінь старого пана Роголіса. Але пані Роголіс навряд чи схвалила б такий задум. Хлопець їй навіть не родич.

— І все ж, — мовив маестер Лювин, — ми мусимо розглянути і таку можливість. Як каже сама пані Донелла, її плідні роки вже минули. Якщо не той байстрюк, тоді хто?

— Чи не вибачите мені? — Бран чув, як у дворищі внизу дзвенять мечами зброєносці, як криця брязкає на криці.

— Воля ваша, мій принце, — мовив пан Родрік. — Ви добре впоралися.

Бран зашарівся від втіхи. Може, бути князем не так нудно, як він боявся. Пані Роголіс виклала свою справу значно швидше, ніж князь Мандерлі, тому Бран мав ще кілька годин денного світла, щоб відвідати Літа. Він ходив до вовка щодня і сидів з ним стільки, скільки дозволяли пан Родрік та маестер.

Щойно Ходор увійшов до божегаю, як з-під дубу виник Літо, мовби чекав на їхню появу. Бран побачив, що з підліску спостерігає за ними ще одна постать — худорлява та чорна.

— Кудлаю! — покликав він. — Сюди, Кудлаю! До мене!

Але Ріконів вовк зник так само швидко, як і з’явився.

Ходор знав, яке місце в гаю Бран любить найбільше, і тому поніс його до берега ставка під розлоге гілля серце-дерева, де зазвичай навколішки молився князь Едард. Коли вони наблизилися до ставка, то побачили на поверхні кучері, від яких віддзеркалення оберіг-дерева тремтіло й танцювало. Але ж вітру не було, і Бран на мить спантеличився.

Зненацька зі ставку виникла з плюскотом Оша — так раптово, що навіть Літо відскочив назад і загарчав. Ходор теж відстрибнув і жалібно застогнав: «Ходор, Ходор!», аж Бран мусив поплескати його по плечі, щоб заспокоїти.

— Як ти там плаваєш? — спитав він Ошу. — Хіба тобі не холодно?

— Немовлям я смоктала бурульки, малий. Холод мені до смаку. — Оша підпливла до каменів і встала, капотячи водою. Вона була гола, шкіра вкрилася сиротами. Літо підібрався ближче обнюхати її. — Я хотіла намацати дно.

— Не знав, що там є дно.

— Мо’, й нема. — Вона вишкірилася. — Чого очі вирячив, малий? Голої жінки ніколи не бачив?

— От і бачив. — Бран ходив до лазні з сестрами кількасот разів, а у гарячих ставках помічав замкових служниць. Але Оша від них відрізнялася; вона була вся тверда і гостра там, де інші жінки — м’які та округлі. Ноги скидалися на плетиво міцних жил, а груди — на два пласкі порожні гамани. — На тобі стільки рубців.

— І кожен тяжко дістався. — Вона підняла свою буру сорочку, струсила з неї листя і натягла через голову.

— У боях з велетнями?! — Оша казала, що за Стіною досі є велетні. «Колись, може, і я побачу хоч одного.»