Чвара королів - Страница 80

— Я наказав зробити ці штуки у замковій кузні. Мені потрібні ще тисячі таких самих.

Один із ковалів став навколішки роздивитися три величезні сталеві ланки, химерно скручені та з’єднані разом.

— Могутній ланцюг.

— Могутній, але закороткий, — відповів карлик. — Наче я сам. А потрібен значно довший. Чи є в тебе ім’я, добродію?

— Мене кличуть Пузобляхом, мосьпане. — Коваль був опецькуватий, широкий поперек себе, вдягнений у просту вовну та шкіру, а руки мав товщі за бичачу шию.

— Я хочу, щоб кожна кузня у Король-Березі взялася робити такі ланки та з’єднувати їх. Усю іншу роботу наказую відкласти. Хай до справи візьметься кожен, хто знається на роботі з залізом — байдуже, цеховий майстер, наймит чи учень. Коли я їхатиму Сталевою вулицею, то хочу почути, як день і ніч дзвенять молоти. А ще я хочу, щоб за роботою наглядала чесна та поважна людина. Ти, часом, не така людина, добродію Пузоблях?

— Може, й така, мосьпане. Але що тоді буде з мечами та кольчугами, яких хочуть пані королева?

Заговорив інший коваль.

— Їхня милість наказали нам робити кольчуги, лати, мечі, кинджали, сокири, і якомога більше. Аби узброїти нових золотокирейників, мосьпане.

— Та робота почекає, — відповів Тиріон. — Спершу ланцюг.

— Перепрошую вашу мосць, та їхня милість сказали, що як хто не скує, скільки скажуть, тим руки понівечать, — наполягав занепокоєний коваль. — Розтрощать на власних ковадлах, ось як вони сказали.

«Люба Серсеєчка аж зі шкури пнеться, щоб завоювати нам любов простого люду.»

— Нікому нічого не розтрощать. Даю вам своє слово.

— Залізо росте в ціні, — оголосив Пузоблях, — а для ланцюга його треба таки чимало. Ще й вугілля для горнила.

— Князь Баеліш простежить, щоб вам не бракувало срібла на ваші потреби, — пообіцяв Тиріон. Принаймні у цьому на Баеліша була певна надія. — Я накажу міській варті допомогти вам знайти залізо. Киньте до горнила кожну підкову в місті, якщо буде треба.

Наперед вийшов старший чоловік, багато вдягнений у одамашковий жупан зі срібними застібками та делію, облямовану лисою. Він став на коліно і роздивився сталеві ланки, кинуті Тиріоном на підлогу.

— Ясний пане Правице, — поважно розпочав він, — це робота груба, зовсім не мистецька. Хай її собі роблять звичайні ковалі, нічого не скажу — ті, які гнуть підкови та кують казани. Але ж я, перепрошую пана — майстер-зброяр. Ані я, ані все поважне зброярське товариство таких речей не робить. Ми куємо мечі — такі гострі, що аж співають — і броню, яку не соромилися б надіти самі боги. Але оце…

Тиріон схилив голову набік і подарував майстрові довгий погляд своїх різнобарвних очей.

— Як мені вас називати, майстре-зброяре?

— Заллореон, прошу пана. З ласки пана Правиці, я можу скувати їм обладунок, який личитиме їхньому домові й високому урядові.

Інші двоє майстрів скривилися з відрази, але Заллореон сунув навпростець, не зважаючи.

— Гадаю, найкращою буде латна броня з лускою. Луску визолотимо, наче сонце, а лати вкриємо поливою темного ланістерівського кармазину. Для шолома пропоную гемонську голову з високими золотими рогами. Коли ви їхатимете на чолі війська в бій, нажахані вороги тікатимуть навсібіч.

«Рогатий дідько, еге ж» — майнула в Тиріона сердита думка, — «саме такого прізвиська мені ще не вистачало».

— Майстре Заллореоне, віднині я вирішив очолювати битви не з сідла, а з цього крісла. Мені потрібні ланки, а не роги для лихого дідька. Поясню вам суть справи іншими словами: або ви куєте ланцюги, або їх надягають на вас. Вибір за вами.

Він підвівся і вийшов геть, навіть не озирнувшись.

Біля воріт з ношами та супроводом з кінних Чорних Вух чекав Брон.

— Сам знаєш, куди, — наказав йому Тиріон і скористався його допомогою, щоб влізти до ношів.

Тиріон робив усе, що в його силі, аби подолати голод у місті: приставив кількасот тесль будувати рибальські байдаки замість метавок, дозволив полювати у королівській пущі кожному сміливцю, який наважиться перетнути річку, навіть вислав золотокирейників на захід та південь на заготівлю харчу та хуражу — але все одно бачив з усіх боків очі, повні докору. Запони ношів давали йому захист і спочинок від поглядів голодного міста, а заразом і можливість поміркувати.

Поки вони ледве повзли звивистим Присмерковим проїздом донизу, до підніжжя Аегонового пагорба, Тиріон розмірковував про вранішні події. Сестричка за своєю люттю прогавила справжній зміст листа Станіса Баратеона. Без доказів його звинувачення не мали жодної сили; головне в листі було те, що він оголосив себе королем. І що тепер на це скаже Ренлі? Залізний Престол замалий, аби вони всілися на нього удвох.

Тиріон ліниво відсунув запону на кілька вершків, щоб визирнути на вулицю. По обидва боки їхали Чорні Вуха, розгойдуючи зловісним намистом на шиях, а Брон рухався попереду, щоб розганяти людей з дороги. Тиріон роздивлявся перехожих, а тоді почав грати з собою в невеличку гру: пробував відрізнити споглядачів від решти натовпу. І вирішив, що ті, які з виду найпідозріліші, швидше за все невинні. «Берегтися треба якраз тих, які невинні на вигляд.»

Кінцева мета подорожі лежала аж за пагорбом Раеніс, а вулицями блукав добрячий натовп. Майже година минула, доки ноші гойднулися і зупинилися. Тиріон до того часу вже куняв, але по зупинці швидко прокинувся, протер очі й з допомогою Брона вийшов з ношів.

Будинок мав два поверхи — нижній з каменю, верхній з колод. З одного кута будівлі здіймалася невеличка кругла вежка. Багато вікон було забрано шибками свинцевого скла. Над дверима гойдався візерунчастий кулястий ліхтар з визолоченого металу і червоного скла.