Чвара королів - Страница 75


К оглавлению

75

— Хлопчику! Любий хлопчику! Чи є зараз війна? Червона війна? Хлопчику, звільни нас! Чоловік уміє битися. Хлопчику!

Вона не зважила на нього і кинулася уперед, вже чуючи за стіною тупіт коней та вигуки людей. Видершись на риштунки, вона виявила, що загорожа для неї трохи зависока, чи радше вона сама трохи закоротка; довелося вгатити носаки у діри між камінням, щоб видертися вище і бодай щось побачити.

Спершу їй здалося, що містечко раптом переповнилося світляками, а тоді вона допетрала, що то люди з смолоскипами літають від одного будинку до іншого. Спалахнула солом’яна стріха на одній хаті, лизнувши черево ночі жовтогарячими язиками, а за нею інша, і ще одна, і ще… і скоро вогонь буяв усюди, де бачило око.

Гендрі видерся на мур поруч із нею, маючи на голові шолома.

— Скільки їх?

Ар’я спробувала порахувати, але вони рухалися надто швидко, ще й смолоскипи крутилися у повітрі, коли їх кидали на будинки.

— Може, сотня, — відповіла вона. — А може, й дві. Не знаю.

Крізь ревище вогню чулися вигуки.

— Скоро по нас прийдуть.

— Онде, — вказав Гендрі.

Валка вершників рухалася між хат до паланки. Світло вогню блищало на сталевих шоломах, кидало жовтогарячі відблиски на кольчуги та лати. Один віз прапора на довгому списі. Їй здалося, що прапор червоний, але вночі, ще й посеред пожежі, напевне сказати було важко — зараз усе здавалося червоним, чорним або жовтогарячим.

Вогонь тим часом стрибав від хати до хати. Ар’я побачила, як спалахнуло дерево, як його гілками поповз вогонь, аж поки воно не постало серед ночі у вбранні живого жовтогарячого відтінку. Всі вже були на ногах, ставали на риштунках муру або поралися внизу коло наляканих тварин. Йорен десь поруч вигукував накази. Щось буцнулося їй у стегно, і вона побачила, що до ноги чіпляється скигливе дівча.

— Йди геть! — Ар’я рвучко вивільнила ногу. — Що ти тут робиш? Біжи заховайся, дурепо!

І відштовхнула дівча геть.

Вершники натягнули поводи перед брамою.

— Гей ви, у паланці! — заволав лицар у високому шоломі зі шпичастою маківкою. — Відчиняйте в ім’я короля!

— Еге ж, розігналися! Якого саме короля? — заволав у відповіть старий Рейзен, та Вот смикнув його, щоб мовчав.

Йорен видерся на мур коло брами з вицвілим чорним кобеняком, вивішеним на ковіньці.

— Годі вам лютувати! — гукнув він. — Міщани всі зникли!

— А ти хто такий, старигане? Один із боягузів князя Беріка? — крикнув лицар у шпичастому шоломі. — Якщо там у тебе сидить той жирний бевзь Торос, запитай його, як йому подобається запалена нами ватра.

— Нема в мене тут такого! — крикнув Йорен у відповідь. — Кількоро хлопців для Нічної Варти, та й усе! Ми на вашій війні не б’ємося!

Він вище підняв ковіньку, щоб усі побачили колір одежини.

— Осьо дивіться. Чорний стрій Нічної Варти!

— Або ж чорний колір дому Дондаріон! — заволав хорунжий з ворожим прапором. Ар’я тепер краще розрізняла його кольори при світлі палаючого містечка: золотий лев на червоному. — Знак князя Беріка — лілова блискавка на чорному полі!

Раптом Ар’я згадала той ранок, коли жбурнула помаранча Сансі в обличчя і заляпала соком геть усю її дурнувату сукню з вершкового шовку. На тому турнірі був якийсь південський князьок, у якого втріскалася по вуха дурноголова Сансина подружка Джейна. В нього на щиті була намальована блискавка, і батько потім надіслав його стяти голову Хортовому братові. Зараз здавалося, що від тієї пори минула тисяча років, і сталося те все з іншою людиною в геть іншому житті… з Ар’єю Старк, дочкою Правиці, а не з Аріком-сиріткою. Звідкіля б Арікові знати всяке панство з гербами і таке інше?

— Чи ти сліпий, чоловіче? — Йорен майнув ковінькою туди-сюди, щоб чорний кобеняк повіяв за вітром. — Де ти тут у дідька бачиш лілову блискавку?

— Вночі усі прапори — чорні, — відповів лицар у шпичастому шоломі. — Ану відчиняй, бо вважатиму вас усіх за розбійників, що змовилися з ворогами короля.

Йорен сплюнув.

— Хто там у вас за очільника?

— Я. — Відблиски вогню з палаючих домівок гуляли бронею його огиря; решта загону розділилася дати йому дорогу. То був кремезний чолов’яга з мантикорою на щиті та карбованим візерунком на грудях сталевого панцира. Крізь відкинуте забороло шолома визирала блідо-рожева поросяча пика. — Лицар Аморі Лорх, значковий князя Тайвина Ланістера, господаря Кастерлі-на-Скелі, Правиці Короля. Єдино істинного короля, нашого пана Джофрі. — Голос він мав тонкий та вискливий. — Його іменем наказую вам відчинити цю браму!

Навколо палало містечко. Нічне повітря геть задимілося, летючі іскри та жарини затьмарили зірки на небі. Йорен похмуро скривив рота.

— Чого б це? Робіть з містом, що хочте, мені до того нема діла. А нас лишіть собі. Ми вам не вороги.

«Та дивись же очима!» — ладна була заволати Ар’я до чоловіка унизу.

— Хіба вони не бачать, що ми ніякі не пани й не лицарі? — прошепотіла вона.

— Здається, їм на те начхати, Аріку, — прошепотів у відповідь Гендрі.

Вона подивилася на обличчя пана Аморі так, як її вчив Сиріо, і побачила, що Гендрі має рацію.

— Якщо ви не зрадники, то відчиняйте браму! — знову загукав пан Аморі. — Ми перевіримо, чи кажете ви правду, і відпустимо вас своєю дорогою.

Йорен пожував кислолисту.

— Кажу вам, нема тут нікого, крім нас. Слово честі.

Лицар у шпичастому шоломі засміявся.

— Ти ба! Гайворон клянеться нам честю!

— Ти що, заблукав, дідугане? — докинув жартома один зі списників. — Стіна — вона трохи далі на північ.

75