Чвара королів - Страница 71


К оглавлению

71

— Рік тому на престолі панував Роберт, а у державі — мир, — зазначив Ярман Парогач, дебелий неквапливий чолов’яга, що в цьому поході очолював сторожові роз’їзди. — За рік багато чого може змінитися.

— Одне лишилося тим самим, — заперечив пан Маладор Кляск. — Що менше дичаків, то менше клопоту. Я за ними не журитимуся, хай там що з ними сталося. Усі вони — наскочники та горлорізи, хай їх лихо вхопить.

Джон почув згори шурхіт червоного листя. Дві гілки відхилилися, і між ними він побачив маленького чоловічка, що ліз деревом вправніше за білку. Бедвик мав зросту не більше за п’ять стоп, але його вік виказували сиві пасма у волоссі. Інші розвідники кликали його Велетнем. Він всівся у розгалуженні дерева просто в них над головами і гукнув:

— На півночі видно якусь воду. Може, озеро. На заході кілька крем’яних пагорбів, не надто високих. Більше нічого не видно, панове.

— Може, станемо тут табором на ніч? — спитав Рідколіс.

Старий Ведмідь зиркнув угору, шукаючи клаптика неба серед блідого гілля та червоного листя оберіг-дерева.

— Ні, — відповів він. — Велетню, скільки нам лишилося денного світла?

— Три години, пане воєводо.

— Рушимо далі на північ, — вирішив Мормонт. — Якщо дістанемося того озера, станемо табором на його березі. Може, трохи риби зловимо. Джоне, принеси папір — давно вже час написати маестрові Аемону.

Джон розшукав у своїх саквах пергамен, перо та чорнило і приніс їх князеві-воєводі. «У Білодереві» — нашкрябав Мормонт. — «Четверте село. Усі порожні. Дичаки зникли.»

— Знайди Тарлі та простеж, щоб він оце відіслав, — мовив воєвода, передаючи листа Джонові. А тоді свиснув, підкликаючи крука. Той злетів донизу і сів на голову коневі.

— Зерна, — каркнув крук, схиливши голову. Кінь заіржав.

Джон видерся на свого бахмута, розвернув його і потрусив геть. Вояки Нічної Варти розташувалися за межами тіні, що кидало величезне оберіг-дерево, під іншими, меншими деревами: порали коней, жували смужки солонини, відливали зайву воду, чухалися, базікали один з одним. Коли надійшов наказ рушати далі, балачки замовкли, і всі знову посідали в сідла. Першими їхали розвідники Ярмана Парогача; саму валку очолював передовий загін на чолі з Тореном Рідколісом. Далі їхав Старий Ведмідь з головними силами, пан Маладор Кляск із обозом та в’ючаками, а за ними пан Отин Вивір з позаднім сторожовим загоном. Разом їх було дві сотні, та ще стільки ж із половиною коней.

Вдень вони рухалися звірячими стежками та річищами — «розвідницькими шляхами», що заводили їх дедалі глибше у пущу, світ листя, гілля і коренів. На ніч загін ставав табором під зоряним небом, споглядаючи комету. Чорні братчики виїхали з замку Чорного у доброму гуморі, з жартами і байками, та останнім часом похмура тиша великої пущі загасила їхні веселощі. Жартували вони дедалі рідше, а визвірялися один на одного — дедалі частіше. Ніхто не зізнавався, що боїться — зрештою, тут зібралися воїни Нічної Варти — але Джон відчував загальну непевність. Чотири порожні села, жодного дичака, і навіть звірі кудись порозбігалися. Страхолюдна пуща ніколи ще не здавалася страхолюднішою в своїй порожнечі — це визнавали навіть найстаріші розвідники.

Дорогою Джон стяг рукавицю, щоб обвіяти повітрям обпечені пальці. «Бридке видовисько.» Раптом він згадав, як раніше куйовдив Ар’їне волосся. Волосся своєї тонесенької, як гілочка, сестричечки. Джон стривожився, як там вона, і засумував від думки, що може ніколи вже не скуйовдити їй голову знову. А тоді почав згинати та розгинати пальці, вправляючи руку, щоб стала гнучкіша. Адже якщо лишити мечеву руку задублою та незграбною, то можна не вийти з бою живим. Без меча за Стіною довго не протягнеш.

Джон знайшов Семвела Тарлі поруч з іншими шафарями. Він саме напував коней; під його провід було віддано троє: його власний та два в’ючаки, на кожному з яких їхала велика, плетена з дроту та верболозу клітка з круками. Круки заплескали крилами при наближенні Джона і заверещали на нього крізь ґрати. Деякі крики підозріло нагадували людські слова.

— Ти вчиш їх говорити, абощо? — запитав він Сема.

— Так, кількох слів. Троє вже можуть сказати «сніг».

— Так вони ще й моє прізвище вимовлять, — вишкірився Джон, — хоча навряд братчикам буде втішно зайвий раз його чути.

Північні сніговії часто означали для людей смерть.

— Чи знайшлося щось важливе у Білодереві?

— Кістки, попіл та порожні хатини. — Джон віддав Семові сувійчик пергамену. — Старий Ведмідь хоче відіслати Аемонові звістку.

Сем вийняв з однієї клітки птаха, попестив йому пір’я, прив’язав листа і сказав до нього:

— Тепер лети додому, сміливцю. Додому.

Крук каркнув у відповідь щось нерозбірливе, і Сем підкинув його в повітря. Крук заплескав крилами та злетів у небо крізь гілля дерев.

— Якби ж отак узяти та на ньому полетіти назад…

— Ти й досі своєї співаєш?!

— Ну, — відповів Сем, — так, але… я вже не такий зляканий, як раніше, справді. Першої ночі, щойно хтось піде у кущі відлити, мені здавалося, що то дичак підкрадається, аби мені горлянку перетнути. Я боявся, що як заплющу очі, то вже їх не розплющу, але… ну… зрештою ранок все-таки настав.

Сем спромігся на кволу посмішку.

— Може, я й боягуз, та не зовсім дурний. Я понабивав і понатирав болячок, спина мені скніє від їзди верхи та спання на землі, але боятися я вже майже припинив. Подивись-но. — Він простягнув руку показати Джонові, що вона зовсім не труситься. — Я тут мапи малюю.

«Дивний цей світ» — подумав Джон. — «Зі Стіни вийшло дві сотні хоробрих братів, а єдиний з них, хто не лякається дедалі більше з кожним днем — Сем. Той Сем, який сам себе визнав боягузом.»

71