Чвара королів - Страница 59


К оглавлению

59

Чи не передбачив князь Балон його повернення? Чи не скликав, бува, корогви Грейджоїв? Рука знову сягнула під кобеняка, намацала мішечок з промасленої шкіри. Про лист не знав ніхто, крім Робба Старка; нема дурних — довіряти таку таємницю птахові. Але ж князя Балона ніхто за дурня не тримає. Він міг би здогадатися, чому його син повертається додому через стільки років, і діяти відповідно.

Думка його не втішила. Батькова війна давно скінчилася, до того ж скінчилася поразкою. Наставав час Теона — час його задуму, його слави, а згодом і його корони. Але ж якщо лодії стоять у порті…

А може, то лише захисна пересторога, хто його зна. Захід власної безпеки, аби війна не перекинулася через море на острови. Старі люди норовом бувають сторожкі, а його батько вже старий, як і дядько Віктаріон, що очолює Залізний Флот. Щоправда, про дядька Еурона співали інших пісень, але ж «Тиші», здається, на припоні немає. «То й на краще» — сказав собі Теон. — «Швидше зможу завдати удару.»

Поки «Міраам» рухався до берега, Теон нетерпляче міряв кроками чардак і видивлявся на берег. Ясна річ, він не чекав побачити на пристані самого князя Балона, але ж батько міг би надіслати когось йому назустріч. Силаса Кислоротого, управителя. Князя Ботлика. Може, навіть Дагмера Репаного Жбана. Як добре було б знову побачити стару й жахливу Дагмерову мармизу. Адже майбутнє прибуття Теона не тримали в таємниці. Робб надіслав з Водоплину круків, а коли в Морестражі не знайшлося залізянських лодій, Язон Малістер вислав до Пайку ще й власних птахів, бо припустив, що Роббові могли загубитися.

І все ж Теон не бачив жодного знайомого обличчя, жодної почесної варти, яка б могла супроводити його з Княж-Пристані до Пайку. Самі лише хами сновигали туди-сюди у своїх хамських справах. Пришибні служки викочували барила вина з тирошійського торговця, рибалки горлали, продаючи сьогоднішній вилов, діти бігали та гралися навкруги. Жрець у рясі Потоплого Бога кольору морської води вів пару коней вздовж кам’янистого берега; над ним з вікна корчми вивішувалася повія, заклично гукаючи до перехожих ібенійських жеглярів.

Корабель зустрічала жменька княж-пристанських купців. Поки «Міраам» припинали до берега, вони вигукували запитання.

— Ми зі Старограду! — гукав капітан у відповідь. — Веземо яблука та помаранчі, вертоградські вина, пір’я з Літніх островів! Є перець, плетена шкіра, сувій мирійського мережива, дзеркала для зацних панянок, пара староградських цимбал, що солодших ви й не чули!

Зі скрипінням та глухим ударом на берег впали дерев’яні сходи.

— А ще я привіз вам вашого спадкоємця!

Княж-пристанці витріщалися на Теона бляклими байдужими очима, і він зрозумів, що вони його не впізнають, ба й не здогадуються, хто він такий. На нього напала лють. Він пхнув капітанові у долоню золотого дракона і мовив:

— Хай твої люди знесуть мої речі на берег.

І закрокував сходами додолу, не чекаючи відповіді.

— Корчмарю! — гримнув він. — Мені треба коня!

— Треба, то й треба, мосьпане, — буркнув чолов’яга, навіть не вклонившись. Теон вже й забув, які зухвалі бувають залізяни. — В мене тут один є. Може, стане у пригоді. Куди вам їхати, мосьпане?

— До Пайку.

Дурень досі його не впізнав. Треба було вдягти найкращого жупана з вигаптуваним на грудях кракеном.

— Рушати треба скоро, аби дістатися Пайку завидна, — мовив корчмар. — Мій хлопець поїде з вами, покаже дорогу.

— Твій хлопець не знадобиться, — загудів глибокий низький голос, — і твій кінь теж. Я доправлю свого небожа в дім його батька.

Говорив той самий жрець, який вів коней вздовж берега. Коли він наблизився, посполиті поставали на коліна, і Теон почув, як корчмар стиха пробурмотів:

— Мокрочуб.

Високий та худий, з лютими чорними очима та великим носом-дзьобом, жрець був вдягнений у пістряву рясу, пофарбовану вихорами зеленого, синього і чорного кольорів — барвами Потоплого Бога. Під рукою в нього висів міх для води на шкіряному ремені; в чорне волосся, що сягало пояса, і довгу непідрізану бороду були вплетені нитки висушених водоростей.

До Теона повернулися спогади. В одному зі своїх вельми нечастих та коротких листів князь Балон писав, що наймолодший його брат потонув у шторм, а потім, як його вимило на берег, став служителем бога.

— Дядьку Аероне? — спитав Теон, вагаючись.

— Небоже Теоне! — відповів жрець. — Твій вельможний батько наказав мені привезти тебе до нього. Їдьмо.

— Хвилинку, дядьку. — Він обернувся до «Міраам» і наказав капітанові. — Гей, мої речі!

Один з жеглярів приніс йому довгого тисового лука та сагайдак стріл, але клумак доброї одежі знесла вниз капітанова дочка.

— Ваша мосць!

Очі її були червоні. Коли він узяв клумака, вона подалася вперед, наче хотіла обійняти його — перед своїм власним батьком, Теоновим благочинним дядьком і ще половиною острова! Теон вправно ухилився.

— Дякую за послугу, дівчино.

— Благаю вас, — заскиглила вона, — я ж так кохаю вашу мосць.

— Мені час їхати.

Він поспішив слідом за дядьком, який вже добряче відійшов берегом. Теон нагнав його за десяток швидких та довгих кроків і мовив:

— Не чекав побачити вас, дядьку. Все-таки десять років минуло. Я сподівався, мій вельможний батько та вельможна матінка зізволять з’явитися самі або ж надішлють Дагмера з почесною вартою.

— Не тобі піддавати сумніву волю Великого Женця Пайку.

Жрець говорив зовсім холодно і моторошно, геть несхоже на того дядька, якого пам’ятав Теон. Аерон Грейджой свого часу ставився до нього найтепліше з усіх дядьків, а сам був легковажний веселун, полюбляв пісні, пиво та жінок.

59