Чвара королів - Страница 50

Королева Селиса луною проспівала останні слова. Поруч із нею байдуже дивився на все, що відбувалося, Станіс Баратеон. Важка щелепа мовби скам’яніла під чорно-синьою тінню коротко підрізаної бороди. Вдягнений він був багатше, ніж зазвичай — так, наче зібрався до септу.

Септ Дракон-Каменя стояв там, де став на коліна задля молитви Аегон Завойовник — тієї ночі, коли вирушав на своє завоювання. Та навіть це не врятувало храм від королевиних людей. Вони поперевертали вівтарі, зронили божі подоби додолу, розбили кольорове скло келепами на друзки. Септон Барр міг хіба що шпетити їх на всю губу, але пан Губард Кручак на чолі трьох синів увірвався до септу і став на захист своїх богів. Кручаки вбили чотирьох королевиних людей, перш ніж їх схопили численніші сили. Після того Гунцер Сонцезір, найчемніший у звичаях і найпобожніший зі значкових панів, повідомив Станіса, що не може більше стояти за його справу. Тепер він сидів у одній задушливій цюпі з септоном і двома вцілілими синами пана Губарда. Решта панства хутко засвоїла науку.

Не те щоб Давос-перемитник надто вже шанував богів. Хіба що за звичкою робив підношення Воїнові перед боєм, Ковалеві — перед сходом нового корабля на воду, Матері — коли дружина важніла дитям. І все ж він почувався зле біля вогнища, в якому палили його одвічних богів. І то не від самого лише диму.

Маестер Кресен зупинив би це свавілля. Старий кинув виклик Господові Світла і загинув за невіру — такі ходили чутки. Натомість Давос знав, як усе було насправді. Він бачив, як маестер укинув щось до келиха з вином. Отруту. Що б іще то могло бути? Він випив чашу смерті, щоб звільнити Станіса від Мелісандри, але її бог якимось таємним чином уберіг їй життя. За одне те Давос радо б убив червону жінку. Але що він міг зробити там, де навіть маестер Цитаделі зазнав поразки? Він же всього лише перемитник, що злетів надто високо — Давос із Блошиного Подолу, Цибульний Лицар.

Палаючі боги кидали навколо яскраве світло і здавалися вдягненими у шати миготливого полум’я — жовтого, червоного, жовтогарячого. Одного разу септон Барр сказав Давосу, що ті подоби вирізьблено зі щогл кораблів, які доправили сюди з Валірії перших Таргарієнів. Упродовж століть їх фарбували та перефарбовували, визолочували, висрібнювали, прикрашали коштовним камінням.

— Ось їхня краса і потішить Ра-Гльора, — мовила Мелісандра, коли закликала Станіса скинути богів з вівтарів і витягти за браму замку.

Діва лежала поперек Воїна, розкинувши руки, наче намагалася обійняти. Мати, здавалося, аж здригнулася, коли полум’я лизнуло їй обличчя. В серці у неї стирчав меч-півторак, і його шкіряне руків’я палахкотіло живим вогнем. Батько лежав знизу, бо впав першим. Давос бачив, як рука Мороку зсудомилася, скрутилася, як пальці його зчорнілися та один за одним відпали геть, лишивши по собі жевріюче вугілля. Неподалік князя Кельтигара спіткав напад кашлю; він прикрив зморшкувате обличчя лляною хусткою, гаптованою червоними крабами. Мирійці грілися собі коло вогню та перекидалися жартами, але юний князь Бар-Емон аж зійшов на сірі плями, а князь Веларіон спостерігав радше за королем, ніж за багаттям.

Давос дорого б дав за те, аби взнати, що він там собі думає, але не міг сподіватися на дружню довіру вельможі з роду Веларіонів. Господар Припливів походив від крові старої Валірії, його дім тричі видавав своїх дочок за принців Таргарієнів, а Давос Лукомор смердів рибою та цибулею. З іншими панами він почувався не краще. Нікому з них він довіряти не міг, та й вони не кликали його на свої таємні наради. Сини Давоса бачили від панства те саме презирство. «Але мої онуки виїжджатимуть на турнірах проти їхніх, і одного дня їхня кров змішається з нашою. З часом чорний корабель віятиме за вітром не нижче, ніж морський коник Веларіона чи червоні краби Кельтигара.»

Це якщо Станіс здобуде-таки королівський стіл. Якщо ж він програє…

«Всім, чим я став, я завдячую йому.» Станіс висвятив його у лицарський стан. Посадив на почесне місце за своїм столом, дав військову галеру замість перемитницької лайби. Дал та Алард теж мають під проводом бойові галери, Марік очолює веслярів на «Люті», Матос служить при батькові помічником на «Чорній Беті», а Девана король узяв до себе зброєносцем. Одного дня малого висвятять у лицарі, та й двох меншеньких теж. Мар’я тепер хазяйнує у невеличкому міцному обійсті на півострові Пізьма, челядь кличе її «мосьпані», а Давос може брати оленя у власних лісах. Все це він має від Станіса Баратеона за ціну в кілька шматочків пальців. «Станіс учинив зі мною по правді, бо ж я чхав на королівський закон усе життя. І тим він заслужив мою вірність назавжди.» Давос торкнувся маленького мішечка, що висів на шиї на шкіряному ремінці. Кісточки його пальців приносили йому щастя, а зараз він його потребував. «Як і всі ми. А понад усе — мій пан Станіс.»

Блідий вогонь лизнув сіре небо. Здійнявся вихорами чорний дим, вітер жбурнув його на людей, ті замигали, спливли слізьми, почали терти очі. Алард відвернув голову, закашлявся, вилаявся. «Смак ближнього майбутнього» — подумав Давос. — «Багато людей згорить, поки ця війна скінчиться.»

Мелісандра була вдягнена з голови до п’ят у вогняний єдваб і кривавий оксамит, а очі виблискували тим самим червоним світлом, що й великий рубін на шиї. Останній палав так, наче містив у собі власний вогонь.

— У стародавніх книгах Асшаю написано, що настане такий день після довгого літа, коли зірки спливуть кров’ю, а чорний подих темряви важко впаде на світ. В ту жахливу годину воїн витягне з вогню палаючий меч. То буде меч Світлоносець, Червоний Меч Звитяжців, а воїн, що триматиме його — Азор Ахай відроджений, перед яким морок відступить і втече геть.