Чвара королів - Страница 48


К оглавлению

48

— Корогву бачив?

— Плямистий дикий кіт, жовто-чорний, на брунатному полі.

Йорен поклав до рота згорнутий кислолист і став жувати.

— Кат його зна, — зізнався він. — Може, одні, а може, інші. Якщо їм так припекло, то коней в нас заберуть, хто б вони не були. Тра’ їх здалеку обійти, така моя думка.

Довелося з’їхати з дороги на багато верст і змарнувати щонайменше два дні, але старий сказав, що вони ще дешево відбулися.

— На Стіні матимете часу, скільки влізе. Всеньке ваше життя. А зараз поспіху не треба.

Коли вони знову звернули на північ, Ар’я помітила, що селяни дедалі сторожкіше охороняють свої ниви. Нерідко вони стояли просто край дороги і кидали холодні погляди на подорожніх. А бувало, що нишпорили верхи вздовж своїх меж, підвісивши сокири до сідел. Якось вона побачила чоловіка, що всівся на всохлому дереві з луком у руках і сагайдаком на гілці поруч із собою. Помітивши їх, він наклав стрілу на тятиву і не відвертав очі, доки не зник з очей останній віз. Весь той час Йорен не припиняв лаятися.

— Подивлюсь я на того лобуряку на дереві, коли по його душу Інші прийдуть. Отоді волатиме «йой, пробі, Нічна Варто, рятуй мене від лиха!», та буде пізно.

Наступного дня Дубар побачив червоне сяйво проти вечірнього неба.

— Чи то дорога кудись звернула, чи в нас тепер сонце на півночі сідає?!

Йорен видерся на горбок, аби краще бачити.

— Там щось горить, — оголосив він, потім лизнув великого пальця й підняв угору. — Вітер має віднести вогонь від нас. Та пильнувати не завадить.

Вони й пильнували. Світ навколо темнів, а вогонь, здавалося, тільки розгорявся, аж поки не запалала вся північ. Іноді вони навіть чули сморід диму, хоча вітер не мінявся, і полум’я до них не дісталося. До світанку пожежа вигоріла, але тієї ночі спали усі поганенько.

До наступного полудня вони натрапили на місце, де стояло село. На багато верст навколо поля перетворилися на зчорнілу пустку, а хати — на вигорілі шкаралупи. Тут і там на землі валялися кістяки зарізаних і згорілих тварин, вкриті живими ковдрами гайворонів-падлоїдів, які страшенно галасували, коли їх турбували за обідом. Зсередини місцевої паланки ще курився дим; дерев’яний частокіл здалеку здавався міцно вибудуваним, але виявився не досить міцним, щоб урятувати селян.

Їдучи попереду возів на своїй кобилі, Ар’я бачила згорілі тіла, настромлені на гострі палі нагорі стіни. Руки вони щільно тулили до облич, наче намагаючись уберегти їх від пекучого вогню. Коли обоз трохи від’їхав, Йорен наказав зупинитися і звелів Ар’ї разом із хлопцями стерегти вози, а сам із Мурхом та Різаном рушив пішки. Коли вони втрьох залізли всередину через зламані ворота, з-за стіни злетіла зграя круків, і їхні власні круки у клітках на возі привітали родичів гучним карканням та радісним вереском.

— Чи не піти й нам за ними? — спитала Ар’я в Гендрі, бо Йорена з двома іншими не було вже довгенько.

— Йорен звелів чекати.

Голос Гендрі чомусь лунав глухо і незвично. Коли Ар’я обернулася, то побачила в нього на голові шолом блискучої криці з великими закрученими рогами.

Коли Йорен нарешті повернувся, то приніс на руках маленьку дівчинку, а Мурх та Різан — жінку на ношах, зроблених зі старої подертої ковдри. Дівчинці було років зо два, і вона не припиняла тихо скиглити, наче їй чимось заткнули горлянку. Або вона не вміла говорити, або ж забула, як це робиться. Права рука жінки закінчувалася кривавим пеньком коло ліктя, а на очі вона, здавалося, нічого не бачила, навіть коли дивилася впритул. Вимовляла вона тільки одне слово: «Благаю».

— Благаю! Благаю! — плакала і вигукувала жінка знову і знову.

Роржеві це видалося кумедним, і він реготав крізь дірку на обличчі, де колись був ніс. Гризло теж почав був реготати, але Мурх нагримав на них і звелів стулити пельки.

Йорен наказав знайти жінці місце на возі.

— І то швидше, — підганяв він. — Як стемніє, набіжать вовки, а чи хто гірший.

— Мені лячно, — забурмотів Мантулик, побачивши, як однорука жінка вовтузиться всередині хури.

— Мені теж, — зізналася Ар’я.

Він стиснув їй плече.

— Не бив я нікого ніколи до смерті, Аріку. Я лишень мамчині мантулики продавав.

Ар’я від’їхала поперед возів так далеко, як насмілилася, щоб не чути скигління дівчинки та шепоту жінки, отого «Благаю». Вона згадала одну оповідку Старої Мамки про чоловіка, що сидів у полоні в темному замку злих велетнів. Чоловік той був відважний і розумний, він обдурив велетнів і утік… але щойно вибрався із замку, як його схопили Інші та випили з нього всю гарячу червону кров. Тепер вона розуміла, як той чоловік мав почуватися.

Однорука жінка померла надвечір. Гендрі та Різан викопали їй могилу на схилі пагорба під плакучою вербою. Коли дмухнув вітер, Ар’ї почувся у шурхоті довгих вислих гілок шепіт: «Благаю. Благаю. Благаю». Волосинки ззаду на шиї стали дибки, і вона мало не бігцем кинулася від могили.

— Сьогодні посидьмо без вогню, — звелів Йорен.

Вечеря складалася зі жмені дикої редьки, знайденої Косом, мисчини сухих бобів, води з ближнього струмка. Вода мала якийсь чудернацький присмак, і Ломик сказав, що то від трупів, які гниють десь вище за течією. Мантулик хотів був йому загилити, але старий Рейзен припинив бійку.

Ар’я випила забагато води, аби лише чимось наповнити шлунок. Не думала, що зможе заснути, але зрештою заснула. Коли ж прокинулася, то побачила глупу ніч навколо і відчула, що міхур зараз лусне. Навколо купами лежали поснулі хлопці, загорнувшись хто у ковдру, а хто у свиту. Ар’я знайшла Голку, стала на рівні, прислухалася. Почула тихі кроки вартового, неспокійне совання хлопців уві сні, торохтливе хропіння Роржа, моторошне сичання, що його видавав уві сні Гризло. З іншого воза долинало неквапне шурхання бруска по криці — там сидів Йорен, жував кислолист і нагострював ножа.

48