Чвара королів - Страница 46

— То може, хай посидять на веслах кілька років, а ми подивимося, як їх втішить така доля? — Тиріон посміхнувся. — Ні, мою сестру охопить розпач від втрати таких шанованих гостей. Повідомте панові Джаселину. Хай він схопить підкупленого вояка і пояснить, яка то честь — служити присяжним братчиком Нічної Варти. А навколо «Місячної доріжки» поставить чати, щоб Рожвини не знайшли ще одного стражника, спраглого до зайвих грошей.

— Як забажаєте. — Ще одна примітка на пергамені. — Ваш вояк Тімет цього вечора вбив сина виняра у гральному кишлі на Срібній вулиці. Звинуватив покійного, що той мухлював у грі в черепки.

— А той мухлював?

— Поза всяким сумнівом.

— Тоді добропорядні міщани мали б ушанувати Тімета за послугу. Я навіть не здивувався б, якби він отримав подяку від самого короля.

Євнух ніяково захихотів і поставив ще примітку.

— В нас у місті також сталася раптова навала побожності. Комета приманила до міста купу різних чудернацьких жерців, святенників, проповідників, віщунів. Вони жебрають у винних льохах та харчівнях, провіщують загибель та руїну всім, кому не ліньки слухати.

Тиріон знизав плечима.

— Якраз насувається трьохсотий рік від висадки Аегона. Гадаю, цього слід було чекати. Хай собі кукурікають.

— Але ж вони поширюють жах, пане мій.

— Я гадав, то ваша служба — сіяти жах.

Варис аж прикрив рота рукою.

— Який ви жорстокий — казати такі речі. Тепер остання справа. Пані Танда минулого вечора влаштувала невеличку вечерю. В мене тут на ваш розгляд перелік страв і список гостей. Коли наливали вино, князь Гиліс підвівся випити келиха за короля, і пан Балон Лебедин зазначив: «Для цього нам треба по три келихи кожному». Багато хто сміявся…

Тиріон заперечливо підняв руку.

— Та годі вам. Пан Балон пожартував. Мені нецікаво слухати зрадливі застільні балачки, пане Варисе.

— Ви не тільки мудрий, але й ласкавий правитель, пане мій. — Пергамен зник у рукаві євнуха. — В нас обох ще багато справ. На цьому я вас лишаю.

Коли євнух пішов, Тиріон довго сидів, вдивляючись у свічку і питаючи себе, як сестра сприйме новину про зняття з посади Яноса Слинта. Судячи з усього, не надто схвально. Але й зробити нічого не зможе, хіба що писати гнівні листи до князя Тайвина в Гаренголі. Міська варта тепер була в Тиріонових руках, а разом із нею — півтори сотні лютих гірських горлорізів та дедалі більший загін сердюків, що їх тим часом винаймав Брон. Власне становище здавалося йому досить стійким і добре захищеним.

Без сумніву, так само думав свого часу і Едард Старк.

Коли Тиріон вийшов з малої трапезної, в Червоному Дитинці царювали тиша і морок. У світлиці на нього чекав Брон.

— Слинт? — запитав той.

— Князь Янос із вранішнім відпливом рушає на Стіну. Варис хоче, щоб я вірив, ніби замінив одного з людей Джофрі на свого. Але більш вірогідно, що я замінив людину Мізинця на людину самого Вариса. Та нехай вже.

— Тобі краще знати, що Тімет убив людину…

— Варис мені доповів.

Сердюк не здивувався.

— Той дурник гадав, що одноокого легше обдурити. Тімет пришпилив йому руку до стола кинджалом і вирвав горлянку голою рукою. Він знає таку штуку: напружує пальці та…

— Годі брудних подробиць, бо щось вечеря у животі вирує, — перервав його Тиріон. — Як там твої сердюки-запроданці?

— Непогано. Сьогодні ще троє.

— Як ти вирішуєш, кого наймати?

— Роздивляюся, що до чого. Питання ставлю, щоб дізнатися, де вони билися і чи добре вміють брехати. — Брон вишкірився. — А тоді даю змогу себе убити, а сам пробую вбити їх.

— Вже когось убив?

— З них однак не було б зиску.

— А якщо хтось уб’є тебе?

— Отого винайми, не пошкодуєш.

Тиріон почувався трохи напідпитку і дуже втомленим.

— Скажи-но мені таке, Броне. Якби я наказав тобі вбити мале немовля… скажімо, дівчинку, яка ще смокче материні груди… чи виконав би ти наказ? Без жодних питань?

— Без питань — ні. — Сердюк потер великим і вказівним пальцями один об одний. — Я б спитав, за скільки грошей.

«То й нащо мені здався ваш Аллар Дим, пане Слинте?» — подумав Тиріон. — «Я сам таких сотню маю під рукою.» Він не знав, чого хоче більше: сміятися чи плакати. Знав тільки, що понад усе в світі хоче Шаю.

Ар’я III

За дорогу в цих краях правили дві колії серед рясних бур’янів. Хоча з одного боку воно виходило і на краще: дорогою пересувалося так мало людей, що якби хтось схотів запитати, у який бік вони поїхали, то не знайшов би нікого, хто бодай тицьнув би пальцем у відповідь. Бурхливий людський потік, що плинув на південь королівським гостинцем, тут рідшав до жалюгідного струмочка.

А гірше було те, що дорога звивалася туди й сюди, наче змія, плуталася з меншими стежками, а інколи геть зникала, щоб через дві-три версти вигулькнути знову, коли мандрівники вже втрачали останню надію на її повернення. Ар’я від такого аж шаленіла. Місця тут були гарні, у подоланні неважкі: низки невисоких пагорбів, насипані східцями поля й городи, подекуди луки, гаї та невеличкі яри, де коло повільних мілких струмків купчився верболіз. І все ж стежка тут була така вузька й покручена, що загін радше повз, аніж ішов.

Найгірше їх уповільнювали важко закладені вози, що незграбно перевалювалися через кожний горбок та відчайдушно скрипіли кожною віссю. З десяток разів на день доводилося спинятися, щоб витягти колесо з колії чи подвійним зусиллям подолати слизький нахил. Одного разу посеред рясної порості дубів загін стрівся просто в лоба з трьома чолов’ягами, що тягли повну гарбу хмизу та дров, запряжену волами, і не знайшли способу їх обійти. Довелося візникам випрягати волів, проводити їх між дерев, розвертати гарбу, знову запрягати волів і пхатися назад, звідки прийшли. Воли рухалися ще повільніше за кінні вози, і того дня загін ледве зрушив з місця.