Чвара королів - Страница 4

Сторожа коло Тулумбасу знала маестрів у обличчя і пропустила відразу.

— Зачекай тут, — наказав Кресен Пилосові, опинившись усередині. — Краще мені піти до нього самому.

— Дотуди довгий підйом, маестре.

Кресен посміхнувся.

— Гадаєш, я міг забути? Я видирався цими сходинками стільки разів, що кожну знаю на ім’я.

Але на середині сходів він уже пошкодував про свою рішучість і мусив зупинитися, щоб відсапатися та дати відпочинок хворому стегну. Тієї ж миті він почув човгання чобіт на камені й стикнувся лицем до лиця з паном Давосом Лукомором, що саме сходив донизу.

Давос був чоловік сухорлявої статури, з простим обличчям, що ясно виказувало його низьке походження. На собі він мав бурого жупана й такі самі штани, що пасували до карих очей та брунатного волосся, а зверху накинувся добряче поношеним зеленим кобеняком, заплямованим морською сіллю та вицвілим на сонці. На шкіряному ремінці навколо шиї висів потертий, також шкіряний мішечок. Маленьку борідку густо присипала сивина. Скалічену лівицю вкривала шкіряна рукавичка. Побачивши Кресена, Давос спинився.

— Пане Давосе, — мовив маестер. — Коли повернулися?

— Чорної години перед світанком. Мій улюблений час.

Казали, що ніхто не здатен і наполовину так майстерно провести корабля крізь нічну пітьму, як Давос Куцорукий. До висвячення на лицаря рукою князя Станіса Давос уславився як найзухваліший та найневловиміший перемитник на всеньке Семицарство.

— Отже?

Давос хитнув головою.

— Все так, як ви попереджали. Вони не виступлять, маестре. Принаймні не за нього. Бо не люблять його.

«Саме так» — подумав Кресен. — «І не полюблять. Він сильний, здібний, справедливий… далеко за межами розумного… але цього замало. Завжди було замало.»

— То ви балакали з усіма?

— Усіма? Де ж пак! Тільки з тими, хто мав ласку пустити до себе. Вони ж і мене не люблять, ті зацні пани. Я для них завше буду тільки Цибульним Лицарем.

Пеньки на лівиці мимоволі стиснулися в кулак; на тій руці Станіс відтяв кінці усіх пальців, крім великого, проти останнього суглоба.

— Я зломив хліб з Гуліаном Лебедином та старим Пенрозом, а Тарф погодився зустрітися опівночі у гаю. Решта… Берік Дондаріон десь зник, кажуть, навіть загинув, а князь Карон став за Ренлі. Тепер він Брис Жовтогарячий, лицар Веселкової Гвардії.

— Веселкової Гвардії?!

— Ренлі створив свою власну Королегвардію, — пояснив колишній перемитник, — але його семеро вдягаються не в біле. Натомість кожен має свій колір. За Регіментаря в них Лорас Тирел.

Саме до таких речей мав смак Ренлі Баратеон: створити нове пишне лицарське братство і прикрасити його новим пишним вбранням. Змалку Ренлі полюбляв яскраві фарби та багаті тканини, а ще палко обожнював різноманітні ігри.

— Дивіться на мене! — волав він, бігаючи зі сміхом палатами Штормоламу. — Дивіться, я — дракон!

Або ж «Дивіться, я — чаклун!», або ж «Дивіться, дивіться, я — бог дощу!».

Зухвалий хлопчик з непокірним чорним волоссям та сміхотливими очима тепер дорослий, йому вже двадцять один рік, а він досі грається в ігри. «Дивіться, я — король!» — майнула в Кресена сумна думка. — «О Ренлі, Ренлі, мила дитино, чи думаєш ти, що робиш? Хіба не завмирає твоє серце від лихих передчуттів? Чи болить за тебе душа бодай в когось, окрім мене?»

— Які пояснення князі дали про свої відмови? — спитав він пана Давоса.

— Ну… хтось відбувся ґречними словами, а хтось зухвалими, хтось шукав виправдань, хтось годував обіцянками, а хтось просто збрехав, та й годі. — Він знизав плечима. — Зрештою, хіба не байдуже, хто що наплів? Слова — то вітер.

— І ви не змогли принести йому надію?

— Оманливої надії я б не поніс, а іншої не мав, — відповів Давос. — Від мене він почув правду.

Маестер Кресен пам’ятав день, коли Давоса висвятили у лицарі. Це сталося після облоги Штормоламу. Князь Станіс із малою залогою утримував замок мало не рік супроти великого війська князів Тирела та Рожвина. Їх відрізали навіть від моря, яким удень і вночі шугали галери Рожвинів під винно-червоним прапором Вертограду. В самому Штормоламі давно поїли усіх коней, знищили собак з котами і доїдали щурів. А тоді настала ніч нового місяця з небом, вкритим чорними хмарами. Огорнувшись пітьмою, Давос-перемитник кинув зухвалий виклик одразу і заставам Рожвинів, і скелям затоки Човнозгуби. Його невеличке суденце мало чорний короб, чорні вітрила, чорні весла і черево, набите цибулею та солоною рибою. Не надто багатий припас, та все ж залога вижила на ньому досить довго, щоб дочекатися Едарда Старка, який зрештою дістався Штормоламу і поклав облозі край.

Князь Станіс винагородив Давоса добрячим куснем землі на півострові Пізьма, невеличким замком і лицарською відзнакою… але ухвалив також і вирок, за яким той мав втратити по одному членику з кожного пальця лівиці, крім великого, щоб спокутувати роки свого перемитницького ремесла. Давос підкорився вирокові, але поставив умову, щоб Станіс учинив покарання власноруч — він не бажав потерпати від ножа у чиїхось нижчих руках. Князь скористався різницьким тесаком, щоб зробити справу чисто й вірно. Опісля Давос обрав для свого новоствореного шляхетного дому ім’я Лукомор, а на прапорі помістив чорного кораблика на блідому сірому тлі, з цибулиною на вітрилі. Колишній перемитник полюбляв жартувати, що князь Станіс зробив йому велику милість: позбавив зайвих чотирьох нігтів, які треба чистити й підрізати.

«Ні» — подумав Кресен, — «така людина не дасть йому облудну надію, не пом’якшить сувору правду».