Чвара королів - Страница 32


К оглавлению

32

— Хіба? — здригнувся Сем.

— З нами ти не снідав, і в своєму ліжку вночі не спав.

Раст припустив був, що Сем утік з Варти, але Джон нізащо б не повірив. Щоб утекти, треба мати крихту своєрідної хоробрості, а Сем, схоже, не мав навіть її.

— То зараз уже ранок? А звідси й не скажеш.

— Семе, дурнику мій любий, — мовив Джон, — ой як ти сумуватимеш за своїм ліжком, коли спатимеш на твердій холодній землі. Можу тобі обіцяти.

Сем позіхнув.

— Мене сюди послав маестер Аемон — по мапи для князя-воєводи. Я й не гадав… Джоне, тут такі книжки, ти колись бачив подібні? Тут їх тисячі!

Джон роззирнувся.

— У книгозбірні Зимосічі теж є кількасот. То ти знайшов мапи?

— Так-так. — Сем майнув над столом рукою з тлустими пальцями, показуючи на купу книжок та сувоїв перед собою. — З тузінь чи більше.

Він розгорнув великий чотирикутний шмат пергамену.

— Фарба тут вицвіла, але ще видно, де маляр показав розташування дичацьких селищ. Є одна книжка… де ж це вона? Я її щойно читав.

Він зіпхнув убік кілька сувоїв, оголивши велику запилену книгу, переплетену в підгнилу шкіру.

— Ось це, — мовив він з пошаною в голосі, — звіт про подорож від Тіньової Вежі аж до Самітного мису на Скрижанілому Березі. Написав його розвідник на ім’я Рожвин. Числа і року немає, але згадується Дорен Старк, король на Півночі. Тобто це сталося ще до Завоювання. Вони билися з велетнями, Джоне! Рожвин навіть чинив обмін з дітьми лісу, тут усе написано.

Надзвичайно обережно Сем перегорнув сторінку пальцем.

— Ось він і мапи накреслив, дивись…

— Може й ти, Семе, напишеш звіт про нашу розвідку.

Джон хотів підбадьорити хлопця, та мабуть, обрав невдалий спосіб. Останнє, чого Сем зараз бажав — це нагадування про завтрашній початок походу. Він розпачливо посовав сувої навколо себе.

— Тут є ще мапи. Якби ж мати час на пошуки… такий безлад навколо. Але я міг би дати тут ради, напевне міг би, якби мав час… та по правді кажучи, на це пішло б кілька років.

— Мормонт хотів мапи трохи скоріше.

Джон висмикнув сувій з одного кошика, здмухнув шар пилу. Поки він розгортав сувоя, з того викришився кут.

— Диви, цей вже розсипається, — зазначив Джон, насупивши брови над вицвілим письмом.

— То поводься з ним обережніше. — Сем обійшов стола і взяв сувій з Джонових рук так ніжно, наче то була поранена тварина. — Важливі книжки зазвичай переписували наново, коли мали в них потребу. Деякі найстаріші поновлювали, мабуть, з півсотні разів.

— Ну, цю поновлювати не турбуйся. Двадцять три діжки солоної тріски, вісімнадцять дзбанів риб’ячого жиру, барило солі…

— То господарські списки, — зазначив Сем, — чи може, купчі папери.

— Кому яке діло, скільки солоної риби тут з’їли шість століть тому? — здивувався Джон.

— Мені є діло. — Сем обережно повернув сувій до кошика, з якого Джон його висмикнув. — З господарських записів і книг обліку можна багато дізнатися, справді-справді! Скільки братів тоді служило у Нічній Варті, що вони їли…

— Вони їли їжу, — сказав Джон, — і жили так само, як ми.

— Ти здивуєшся. Цей льох — справжня скарбниця, Джоне.

— Як скажеш.

Джон мав сумнів. Скарбниці зберігають золото, срібло, коштовне каміння, а не пилюку, павуків та гнилу шкіру.

— От і скажу! — рішуче вигукнув товстун. Він був старший роками за Джона, вже дорослий чоловік за законами держави, але Джон не міг сприймати його інакше як однолітка. — Я знайшов малюнки облич на деревах, книжку про мову дітей лісу… такі праці, яких немає і в Цитаделі, сувої зі старої Валірії, звіти про зміну літа і зими від маестрів, померлих тисячоліття тому…

— Книжки нікуди не втечуть до нашого повернення.

— Якщо ми взагалі повернемося…

— Старий Ведмідь бере з собою дві сотні досвідчених братів, три чверті з яких — розвідники. Кворин Піврукий приведе з Тіньової Вежі ще сотню. Ти почуватимешся безпечніше, ніж у батечковому замку в Рогошпилі.

Семвел Тарлі спромігся на жалюгідну посмішку.

— У батечковому замку я ніколи не почувався безпечно.

«Боги схильні до злих жартів» — подумав Джон. Пип та Ропух, які зі шкури пнулися, щоб виїхати на велику розвідку, мали залишитися у замку Чорному. Натомість долати шлях страхолюдною пущею випаде Семвелові Тарлі — сором’язливому товстунові, який сам себе оголосив боягузом, а на коні сидів не набагато краще, ніж володів мечем. Старий Ведмідь віз із собою дві клітки круків, щоб надсилати до замку звістки. Маестер Аемон був сліпий і занадто немічний для походу, тому його мусив замінити особистий шафар.

— Ти нам потрібен задля круків, Сем. А ще ж мені треба якось утримати Гренів ніс, щоб не надто задирався. Сам я не впораюся.

Семові підборіддя затремтіли.

— Про круків міг би подбати або ти, або Грен, або хтось інший, — мовив він із дещицею відчаю в голосі. — Я б показав, як це робиться. Ти ж письменний, можеш написати листи Мормонта незгірш мене.

— Я служу при Старому Ведмедеві. Я дбатиму про його зброю та коней, ставитиму його намет. На пташок мені часу не лишиться. А ти, Семе, проказав обітниці. Тепер ти — братчик Нічної Варти.

— Братчик Нічної Варти не мав би так лякатися.

— Ми всі налякані. Якби не лякалися, то були б йолопи.

Протягом останніх двох років зникло надто багато розвідників — навіть Джонів дядько Бенджен Старк. В лісі знайшлося двоє мертвих братчиків з дядькового загону, але в мороці ночі вони повстали з того світу. Джонові обпечені пальці здригалися від самої згадки про них. Він і досі бачив уві сні того упиря — мертвого Отора з палаючими синіми очима і холодними чорними руками. Але Семові не варто було про те нагадувати.

32