Чвара королів - Страница 315


К оглавлению

315

Кворин витяг меча-півторака з піхв. Серед переказів, які про нього ходили, був один про те, як він навчився битися лівицею після того, як втратив половину правиці. Казали, що тепер він володіє клинком навіть майстерніше, ніж колись. Джон став з великим розвідником пліч-о-пліч та оголив Пазура. Незважаючи на морозне повітря, очі йому щипав піт.

Сажнів за п’ять від входу до печери мисливці зупинилися. Їхній ватажок виїхав наперед сам, верхи на звірюці, яка так вправно видиралася нерівним схилом, що скидалася радше на цапа, ніж на коня. Поки вершник та його звір наближалися, Джон чув калатання і торохтіння — обладунки обох були зроблені з кісток. Коров’ячих, овечих, козячих, лосиних, зубрових, великих кісток волохатих мамутів… і людських теж.

— Торохкало! — гукнув Кворин донизу з крижаною привітністю.

— Для ґав я — Князь-над-Кістками, Господар-над-Черепами.

Шолом вершника був зроблений з пробитого черепа велетня; на виварену шкіру, що вкривала плечі та руки, були нашиті ведмежі кігті.

Кворин пирхнув.

— Ото вигадав! Я бачу тільки цуцика, що начіпляв на себе курячих мослів і торохтить на бігу.

Дичак люто засичав, кінь його став дибки. «А таки торохтить» — подумав Джон. Кістки були зв’язані нещільно і при кожному русі брязкали та клацали одна об одну.

— Скоро і твої кістки на мені заторохтять, Піврукий! Я тебе виварю як слід і зроблю собі гарного юшмана з твоїх ребер! На зубах твоїх вирізьблю руни, щоб ворожити ними на майбутнє, а з твого черепа їстиму куліш!

— Якщо хочеш мої кістки, то приходь по них сам.

Але Торохкало чомусь не поспішав прийняти виклик. Чисельна перевага нічого не важила у нагромадженні скель, де розвідники Варти знайшли собі криївку; щоб дістатися до них, дичакам довелося б наближатися не більше як по двоє.

Біля Торохкала натягла повід одна з дичацьких жінок-воїнів, яких ще кликали «списницями».

— Нас тут десять і четверо проти двох ґав, а на вашого вовка ми маємо вісім собак! — вигукнула вона. — Хочете — бийтеся, хочете — тікайте, а доля ваша вже тут написана.

— Покажи їм, — наказав Торохкало.

Жінка запхала руку до заплямованої кров’ю торби і витягла здобич, взяту в бою. Міляк був лисий, наче яйце, тому списниця тримала його за вухо.

— Хоробрий був хлопець, — мовила вона.

— Був хоробрий, а тепер мертвий, — додав Торохкало. — І на вас чекає те саме.

Він вийняв довгу сокиру, змахнув нею над головою. Лиховісно блиснули два добре нагострені леза — покійний Міляк не забував ретельно дбати про свою зброю. Інші дичаки скупчилися за ним, вигукуючи образи. Декілька за ціль для своїх кпинів обрали собі Джона.

— Годі вже, зайчику-побігайчику, відпускай з рукавички вовчика-братика! — кепкував кощавий юнак, струшуючи телепнем з каменем на ремінці. — Поки сонце світить, пошию собі з нього кожушка!

На іншому кінці вервечки дичаків одна зі списниць розчахнула кошлаті хутра на грудях і показала Джонові важку білу цицьку.

— Хлопцик хоце до мамці, га? Іди посмокци, мій малесенький!

Собаки теж гавкали, навісніючи на лютововка.

— Вони хочуть, щоб ми здуру на роги полізли. — Кворин кинув на Джона довгий погляд. — Але ти пам’ятай наказ.

— Якісь обскубані ґави нам трапилися! — заревів Торохкало гучніше від людського гомону. — Ану, хлопці, зробіть так, щоб вони новим пір’ям поросли!

— Ні! — Слово саме зірвалося в Джона з вуст, поки лучники не встигли випустити стріли. Він зробив два швидкі кроки уперед. — Ми здаємося!

— Недарма люди кажуть, що кров байстрюка — то кров боягуза, — холодно мовив Кворин Піврукий позаду нього. — Нині сам бачу. Біжи до нових хазяїв, полохливий зайцю.

Зашарівшись, Джон зійшов схилом туди, де на коні сидів Торохкало. Дичак витріщився на нього крізь отвори шолома і мовив:

— Вільному народові боягузи ні до чого.

— А він не боягуз. — Один з лучників стяг з голови зшитого з овечих шкур ковпака і струснув кудлатою вогняно-рудою головою. — Це байстрюк зимосіцький, який мене пожалів. Хай живе.

Джон зустрів очі Ігритти і не знайшов слів.

— Хай краще помре, — заперечив Князь-над-Кістками. — Чорна ґава — хитра тварюка. Я їм не вірю.

Над головою злетів зі скелі в повітря орел, заплескав крилами, видав лютий вереск.

— Той птах теж тебе не любить, Джоне Сніговію, — відповіла Ігритта. — Воно й не дивно. Він був людиною, доки ти його не вбив.

— Я не знав, — чесно відповів Джон, намагаючись пригадати обличчя чоловіка, якого зарізав у Пересуві. — Ти сказала, що Манс радо мене прийме.

— А таки прийме, — погодилася Ігритта.

— Манса тут немає, — мовив Торохкало. — Рагвила, випусти йому тельбухи.

Дебела списниця звузила очі та мовила:

— Якщо ґава хоче до вільного народу, хай покаже себе і доведе, що не бреше.

— Я зроблю все, що ви скажете. — Джонові нелегко далися ці слова, але він їх все-таки вимовив.

Торохкало зареготав, і його кістяний обладунок гучно заторохтів.

— Тоді вбий Піврукого, байстрюче!

— Диви, пупа не надірви, — відповів Кворин насмішкувато. — Обернися, Сніговію. Осьде стоїть твоя смерть.

Меч у руках Кворина мовби сам стрибнув на Джона, але назустріч йому якось спромігся вилетіти Пазур. Від сили удару меч-байстрюк трохи не вилетів з Джонової руки; Джон відсахнувся назад, щоб встояти. «Не вагайся, чого б від тебе не вимагали.» Він ухопив меча обіруч і якраз встиг завдати свого удару, але дебелий розвідник відкинув його убік з презирливою легкістю. Вони рухалися вперед та назад, вихорилися чорні кобеняки, швидка юність намагалася подолати люту силу ударів Кворина, яких він завдавав лівою рукою. Меч Піврукого, здавалося, був відразу в усіх місцях: сипав ударами з одного боку, а тоді миттю з іншого, ганяв Джона, мов курку двором, не даючи навіть ногами міцно стати. Руки в нього вже німіли.

315