Чвара королів - Страница 311

311

— Несіть! — наполіг Тиріон. Рот не слухався та болів, наче хтось розбив йому губу. — І пити. Вина. Без маку.

Маестер зашарівся, підвівся і вибіг. Повернувся він з глеком світло-бурштинового вина і невеличким люстерком у візерунчастій золотій оправі. Присівши на край ліжка, він налив келиха до половини і підніс до Тиріонових напухлих вуст. Потік прохолодний струмок, хоча смаку Тиріон майже не чув.

— Ще, — мовив він, коли келих спорожнів.

Маестер Балабар налив ще. Наприкінці другого келиха Тиріон Ланістер відчув у собі досить сил, щоб подивитися на власне обличчя.

Він обернув до себе люстро, подивився… і не знав, сміятися йому, чи плакати. Довгий кривий поріз починався під лівим оком, за волосину від нього, і закінчувався праворуч на щелепі. Три чверті Тиріонового носа зникло, а з ним і шматок губи. Розірвану плоть зшили маестерською ниткою; стібки були й досі на місці — вони перетинали рубець зі свіжої червоної напівзціленої плоті.

— Гарнюня, — проскрипів Тиріон, рвучко відвертаючи люстро від себе.

Нарешті він усе згадав. Міст з кораблів, пан Мандон Мур, простягнута рука, меч у обличчя. «Якби я не відсахнувся, мені б знесло верхівку черепа.» Хайме завжди казав, що пан Мандон — найнебезпечніший з Королегвардії, бо своїми мертвими порожніми очима ніяк не виказує своїх намірів. «Не варто мені було їм довіряти.» Тобто він знав, звичайно, що пан Мандон та пан Борос служили його сестрі, а потім до них приєднався і пан Озмунд. Але мав дурість вважати, що для лицаря честь — все-таки не порожнє слово. «Напевне, Серсея підкупила його, щоб я не повернувся з битви. Чого б іще він таке зробив? Не пригадую, щоб я бодай чимось образив пана Мандона особисто.» Тиріон торкнувся обличчя, смикнув напухлу плоть німими незграбними пальцями. «Ще один даруночок від любої сестрички.»

Маестер стояв біля ліжка, схожий на гусака, ладного з переляку злетіти в повітря.

— Мосьпане… майже напевне лишиться рубець…

— Майже напевне?!

Тиріонове насмішкувате пирхання скінчилося кривим вишкіром болю. Рубець залишиться не майже, а напевне — щоправда, ніс найближчим часом аж ніяк не виросте. Наче мало того, що на його колишнє обличчя не кожен міг дивитися без відрази.

— Навчіть мене… ніколи… не гратися… сокирами. — Усмішка вийшла трохи напруженою. — Де… ми? В якому… місці?

Говорити було боляче, але Тиріон надто довго пролежав мовчки.

— Де ж, як не в Маегоровому Острозі, мосьпане. У покоях над танцювальною палатою королеви. Їхня милість наказали тримати вас ближче до них, щоб вони самі могли за вами наглянути.

«Хто б сумнівався.»

— Поверніть мене, — наказав Тиріон. — У моє ліжко. Власні покої.

«Де я зможу оточити себе власними людьми і мати при боці власного маестра. Якщо знайду вартого довіри.»

— Ваші покої… мосьпане, це неможливо. У ваших колишніх покоях тепер мешкає Правиця Короля.

— Я. Правиця. Короля. — Мало того, що Тиріона виснажували спроби говорити, він ще й не міг допетрати, що таке йому кажуть.

Маестер Балабар виглядав засмученим, трохи руки не ламав.

— О ні, мосьпане, ви ж… вас було поранено, ви лежали при смерті. Ваш ясновельможний батько прийняв на себе обов’язки правиці. Князь Тайвин, він тепер…

— Він тут?

— З самої ночі битви. Князь Тайвин нас усіх врятував. Простолюдці кажуть, що то був привид короля Ренлі, але розумніші люди знають, що до чого. Військо очолювали ваш батько і князь Тирел, а з ними — Лицар Квітів та пан Мізинець. Вони пробилися крізь попіл і застукали узурпатора Станіса ззаду. То була велика перемога. Тепер князь Тайвин мешкає у Башті Правиці й допомагає його милості впорядкувати королівство, хвала богам.

— Хвала богам, — байдуже повторив Тиріон. Його семиклятий батько і семиклятий Мізинець, а на додачу Ренлін привид? — Я хочу…

«А чого, власне, я хочу? І кого?» Не можна ж казати цьому рожевому Балабару, щоб привів Шаю. То по кого йому послати? Кому можна довіряти? Варисові? Бронові? Панові Джаселину?

— …зброєносця, — скінчив він. — Пода. Пейна.

«Саме Под був зі мною на мості з кораблів. І врятував мені життя.»

— Хлопчика? Отого дивного хлопчика?

— Дивного хлопчика. Подріка. Пейна. Ідіть. Хай прийде він.

— Як накажете, мосьпане.

Маестер Балабар схилив голову і заспішив геть. Тиріон відчував, як з нього повільно витікають сили. Він спитав себе, скільки часу вже тут спить. «Серсея бажала б, щоб я заснув навіки. Але цього подарунка вона від мене не матиме.»

Подрік Пейн увійшов до опочивальні боязко, наче миша.

— Мосьпане?

До ліжка він підібрався дрібними кроками, немовби жахався наблизитися. «Як може хлопець, безстрашний у бою, так лякатися нещасного хворого?» — спитав себе Тиріон.

— Я хотів лишитися з вами, але маестер мене вигнав.

— То вижени його сам. Слухай мене. Важко говорити. Треба сон-вино. Сон-вино, а не макове молоко. Піди до Френкена. До Френкена, не до Балабара. Дивись, як він його робить. Принеси мені.

Подрік стрівся очима з Тиріоновим поглядом і миттю відвів їх убік. «Не можу його винуватити.»

— Хочу, — вів далі Тиріон, — власну. Варту. Брона. Де Брон?

— Його висвятили в лицарі.

Навіть супитися — і те було боляче.

— Знайди. Приведи.

— Як накажете. Мосьпане. Брона.

Тиріон схопив хлопця за руку.

— Пан Мандон?

Хлопець зіщулився.

— Я н-не хотів його в-в-в…

— То він мертвий? Ти певен? Мертвий?

Подрік боязко посовав ногами.

— Потонув.

— Добре. Не кажи. Про нього. Нікому. Про мене. Нічого. Нікому.

311