Чвара королів - Страница 297

297

— Валар моргуліс! — мовила вона до старих богів півночі. Їй подобалося, як ці слова звучать з її власних вуст.

Перетинаючи двір до лазні, Ар’я помітила крука, що спускався колами до крукарні. Їй стало цікаво, звідки він і яку звістку несе. Може, від Робба? Може, в листі написано, що про Брана та Рікона — то все неправда? Вона вкусила губу, відчуваючи жагучу надію. «Якби я мала крила, до Зимосічі б полетіла. І там сама про все дізналася. І якщо все правда, то полетіла б геть, вище за місяць та осяйні зірки, і побачила б усі дива з казок Старої Мамки: драконів, морських чудовиськ, Велета Браавосу. І якби схотіла, то ніколи б не повернулася.»

Мисливці нагодилися аж на захід сонця з дев’ятьма мертвими вовками. Семеро дорослих брунатно-сірих звірів були люті та могутні; перед смертю вони шкірили довгі жовті ікла та гарчали. Але інші двоє були малі вовченята. Князь Болтон віддав наказ оббілувати вовків та зшити йому ковдру для опочивальні.

— Вовченята ще зовсім м’якенькі, мосьпане, — зауважив один з мисливців. — Можна зробити вам гарні теплі рукавиці.

Болтон зиркнув на прапори, що майоріли на брамних баштах.

— Як полюбляють нагадувати нам Старки, зима насувається. Тому так і зробіть. — Коли він упіймав погляд Ар’ї, то мовив: — Нім, глек вина з прянощами мені. Я змерз у лісі, тож подбай, щоб було гаряче. Я вечерятиму сам. Подай ячмінного хліба, масла, вепрятини.

— Негайно, мосьпане. — Це була найкраща відповідь на всі накази князя Болтона.

Коли Ар’я увійшла до кухні, Мантулик саме пік вівсяні коржі. Троє інших кухарів чистили рибу, а кухарчук крутив над вогнем вепра.

— Пан князь бажають вечерю і глек вина з прянощами на додачу, — оголосила Ар’я, — і щоб вино було гаряче.

Один з кухарів вимив руки, узяв казанка і наповнив його міцним та солодким червоним вином. Мантуликові наказали кришити прянощі, поки вино гріється. Ар’я нагодилася допомагати.

— Без тебе впораюся, — похмуро буркнув він. — Приправити вино вже якось зумію.

«Він мене теж ненавидить. А може, боїться.» Ар’я відступилася, радше засмучена, ніж розлючена. Коли вечеря була готова, кухарі накрили її срібною кришкою і огорнули глека товстим рушником, щоб зберегти гарячим. Надворі густішали сутінки. На мурах навколо голів гомоніли гайворони, наче двірське панство коло короля. Один з вартових притримав їй двері до Башти Гори-Король.

— Кунячу юшку несеш? — пожартував він.

Руз Болтон сидів коло комина і читав товсту, переплетену в шкіру книжку.

— Запали кілька свічок, — наказав він і перегорнув сторінку. — Тут стає темно.

Ар’я поставила вечерю йому коло ліктя і виконала наказ, наповнивши кімнату миготливим світлом та пахощами гвоздики. Болтон перегорнув ще кілька сторінок, а тоді закрив книжку і обережно поклав її у вогонь. Він дивився, як її з’їдає полум’я, і бліді очі сяяли віддзеркаленим світлом. Стара суха шкіра спалахнула з ухканням, жовті сторінки заворушилися, наче їх читав якийсь невидимий оку привид.

— На сьогодні ти мені більше не потрібна, — мовив князь, не дивлячись на Ар’ю.

Вона б мала піти тихо, як миша, але на неї раптом щось напало.

— Мосьпане, — запитала вона, — чи візьмете ви мене з собою, коли залишатимете Гаренгол?

Болтон обернувся до неї. Судячи з очей, він би здивувався менше, якби до нього раптом заговорив печений вепр.

— Хіба я дозволяв тобі ставити питання, Нім?

— Ні, мосьпане. — Ар’я втупилася у підлогу.

— Тоді ти мала б мовчати. Так чи ні?

— Так. Мосьпане.

На щастя, князь Болтон був у доброму гуморі. Розмова, здається, його навіть розважила.

— Я тобі відповім. Один раз. Коли я повертатимуся на північ, то хочу віддати Гаренгол панові Варго. А ти лишишся тут з ним.

— Але я… — почала була Ар’я.

Болтон обірвав її на півслові.

— Я не маю звички сперечатися з зухвалою челяддю, Нім. Невже ти хочеш втратити язика?

Бозна-звідки до Ар’ї прийшло розуміння, що князь Болтон накаже вирізати їй язика так само просто, як припнути собаку на налигача.

— Ні, мосьпане.

— Отже, я більше не почую від тебе зайвого слова?

— Не почуєте, мосьпане.

— Тоді йди спати. Я пробачаю твоє нахабство.

Ар’я пішла, та не до ліжка. Коли вона ступила у темряву двору, стражник коло дверей кивнув до неї та мовив:

— Насувається буря. Чуєш у повітрі?

Дмухав різкий вітер, вихорами крутив полум’я смолоскипів, поставлених на стінах коло рядів голів. На шляху до божегаю Ар’я проминула Плакучу Башту, де колись жила у переляку перед Висом. Фреї забрали її собі, відколи захопили Гаренгол. Вона чула з вікна сердиті голоси — багато чоловіків говорили одночасно, сперечалися, сварилися. Елмар самотньо сидів ззовні на сходах.

— Що сталося? — спитала Ар’я, коли побачила сльози на його щоках.

— Моя принцеса, — схлипнув він. — Аеніс каже: нас збезчещено. Прилетів птах із Близнюків. Пан батько пишуть, що мені доведеться одружитися з кимось іншим або піти у септони.

«Тю, якась дурна принцеса» — подумала вона. — «Ото ще знайшов, чого рюмсати.»

— А в мене брати загинули, — зізналася вона. — Так кажуть. Але напевне я не знаю.

Елмар кинув на неї нищівний погляд.

— Кому яке діло до братів зачуханої служниці!

Вона ледве стрималася, щоб його не вдарити.

— Хай твоя принцеса здохне, — мовила вона і втекла, перш ніж він зміг її схопити.

У божегаї Ар’я знайшла свого меча, зробленого з держака мітли, і понесла до серце-дерева. Там вона стала на коліна і дослухалася до шурхоту червоного листя. Їй просто у серце втупилися червоні очі — очі богів.

297