Чвара королів - Страница 295

295

— Не можна дозволити князеві Тайвину запопасти нас у Гаренголі, наче в пастці, — саме казав пан Аеніс Фрей, коли Ар’я наливала балійку для вмивання.

Сивий згорблений велетень з червоними сльозавими очима та велетенськими вузлуватими долонями, пан Аеніс привів до Гаренголу півтори тисячі Фрейових мечів. Незважаючи на це, часто-густо здавалося, що він не те що війську, а й власним братам не здатен дати ради.

— Замок такий велетенський, що втримати його може тільки велике військо. А в оточенні велике військо не прогодуєш. І запасів ми вже не зробимо. Навколишній край лежить у попелі та руїнах, по селах виють вовки, врожай спалили або забрали. Насувається осінь, а у коморах нема жодної крихти збіжжя, і сіяти теж нічого. Ми ще животіємо з тієї здобичі, яку можемо знайти, та коли завдяки Ланістерам не матимемо й її, то за поворот місяця жертимемо щурів та власні чоботи.

— Я не маю наміру сидіти тут в облозі. — Голос Руза Болтона був такий тихий, що люди мусили напружуватися, аби щось почути. Тому в його покоях завжди царював моторошний спокій.

— То що тоді робити? — вимогливо спитав пан Яред Фрей, худий, лисуватий, з віспинами. — Невже Едмур Таллі так сп’янів од своєї перемоги, що хоче дати князеві Тайвину битву в полі?

«Якщо дасть, то поб’є» — подумала Ар’я. — «Поб’є їх, як побив на Червонозубі. Ось побачите.»

Непоміченою вона прослизнула за Кайбурна.

— Князь Тайвин за багато верст звідси, — спокійно відповів Болтон. — Він має багато нагальних справ у Король-Березі. Мине деякий час, перш ніж ми побачимо його під Гаренголом.

Пан Аеніс вперто затрусив головою.

— Ви не знаєте Ланістерів, як знаємо їх ми, ласкавий пане. Король Станіс теж гадав, що князь Тайвин бозна-де за тисячу верст від нього. І втратив усе.

Блідий чоловік у ліжку, засиджений дрібними кровопивцями, блякло всміхнувся.

— Я так легко все не віддам, добрий мій пане.

— Навіть якщо Водоплин збере усі свої сили, а Молодий Вовк проб’ється назад з заходу… навіть тоді, як ми можемо сподіватися встояти проти числа, яке здатен виставити князь Тайвин? Тепер з ним прийде військо значно численніше, ніж на Зеленозубі. Нагадую вам — на бік короля Джофрі став Вирій з усім своїм багатством та силою!

— Я цього не забув.

— Колись я сидів у князя Тайвина в полоні, — мовив пан Гостін, дебелий широколиций чолов’яга, про якого казали, що він серед Фреїв найдужіший. — І не маю бажання знову куштувати ланістерівської гостинності.

Пан Гарис Стіг, що з материного боку був родичем Фреїв, гаряче закивав:

— Якщо князь Тайвин зміг розбити такого загартованого воїна, як Станіс Баратеон, то що вдіє проти нього наш король-хлопчак?

Він озирнувся, шукаючи підтримки братів, і кількоро з них схвально забурмотіли.

— Хтось повинен мати мужність сказати правду вголос, — мовив пан Гостін. — Війну програно. Короля Робба треба примусити побачити очевидне.

Руз Болтон роздивився його блідими очима.

— Його милість розбивав Ланістерів у полі щоразу, як стрічав їх у битві.

— Він втратив північ, — наполягав Гостін Фрей. — Він втратив Зимосіч! Брати його мертві…

На мить Ар’я забулася дихати. Мертві?! Бран та Рікон мертві? Що це він таке каже? А про Зимосіч? Джофрі не міг узяти Зимосіч, Робб ніколи б його туди не пустив! А тоді вона згадала, що Робб не в Зимосічі — він на заході, далеко від домівки, а Бран скалічений, а Ріконові усього чотири роки. Вона зібрала усі свої сили, щоб лишитися нерухомою та мовчазною, щоб стояти, як дерев’яна — так, як учив її Сиріо Форель. Ар’я відчула, як на очі навертаються сльози, і зусиллям волі відігнала їх. «Це неправда, цього не може бути, Ланістери знову брешуть.»

— Якби Станіс переміг, усе було б інакше, — зітхнув Ронел Водограй. Він був одним з байстрюків князя Вальдера.

— Але Станіс програв, — рішуче заперечив пан Гостін. — Скільки не зітхай, а нічого не зміниш. Король Робб мусить укласти мир з Ланістерами. Зняти корону і стати на коліно, хай як мало його це тішить.

— Та хто ж дасть йому таку розумну пораду? — всміхнувся Руз Болтон. — Вам добре, ви у неспокійні часи маєте коло себе стільки відважних братів. Я поміркую над усім, що ви сказали.

Посмішкою Болтон дав усім зрозуміти, що їм час іти. Фреї відкланялися, лишивши у опочивальні тільки Кайбурна, Сталевого Шкарбана Вальтона та Ар’ю. Князь Болтон підманив її ближче.

— Крові з мене вже випущено досить. Можеш зняти п’явок, Нім.

— Негайно, мосьпане.

Розумна людина ніколи не примушувала Руза Болтона просити двічі. Ар’я схотіла була спитати, що це таке пан Гостін казав про Зимосіч, але не насмілилася. «Спитаю Елмара» — подумала вона. — «Елмар напевне скаже.» Коли вона знімала з тіла князя п’явок, мокрих на дотик та набухлих від крові, ті повільно згиналися та крутилися у руках. «То тільки п’явки» — нагадала вона собі. — «Стиснути руку — і вони луснуть між пальців.»

— Прибув лист від вашої пані дружини.

Кайбурн видобув з рукава сувій пергамену. Він носив маестерську рясу, та ланцюга на шиї не мав. Шепотіли, що ланцюга в нього відібрали за надмірне захоплення потойбічними силами.

— Читайте, — наказав Болтон.

Пані Вальда писала з Близнюків мало не щодня, та завжди одне й те саме.

«Вранці, вдень та ввечері лунають за вас мої молитви, любий пане чоловіку» — говорилося у листі. — «В самотньому нашому ліжку рахую я дні до вашого повернення. Справдіть мрію вашої дружини, що потерпає без вас нескінченно — з’явіться перед мої очі власною вельможною особою, подаруйте мені подружню втіху, а я подарую вам багато законних синів, щоб вони продовжили ваш рід замість вашого милого Домеріка і правили на Жахокромі після вас.»

295