Чвара королів - Страница 290

290

— Візенья та Раеніс, — згадала Дані. — Я похожу від Аегона та Раеніс через їхнього сина Аеніса та онука Джаяхаериса.

— З синіх губ — чорна брехня. Хіба не так казав вам Цзаро? Чого ви переймаєтеся белькотінням ворожбитів? Вони ж хотіли тільки висмоктати з вас життя — тепер ви самі знаєте.

— Може, й так, — мовила вона неохоче. — Та все ж я побачила багато різного…

— Мерця на носі корабля, блакитну троянду, кривавий бенкет… що воно все означає, халісі? Ви казали про якогось мартоплясового дракона. Хто це, перепрошую, такий?

— Полотняний дракон на тичках, — пояснила Дані. — Мартопляси показують з ним вистави, щоб звитяжцям було з ким битися.

Пан Джораг похмуро скривився.

Але Дані не вгамовувалася.

— Він має пісню льоду та вогню, сказав мій брат. Я певна, що то був мій брат. Але не Візерис, а Раегар. Він мав арфу зі срібними струнами.

Пан Джораг насупився ще сильніше, аж брови зійшлися разом.

— Так, принц Раегар грав на такій арфі, — зізнався він. — То ви його бачили?

Дані кивнула.

— Там була жінка у ліжку з дитям під грудьми. Брат казав, що то обіцяний принц, і звелів назвати його Аегоном.

— Принц Аегон був спадкоємцем Раегара, його сином від Елії Дорнійської, — відповів пан Джораг. — Але якщо він — «обіцяний принц», то його обіцянка загинула разом з ним, коли Ланістери розтрощили йому черепа об стіну.

— Пам’ятаю, — сумно мовила Дані. — Доньку Раегара, маленьку принцесу, теж убили. Її звали Раеніс — так само, як сестру Аегона. Візеньї, щоправда, не було. Але Раегар сам сказав, що дракон має три голови. Що то за пісня льоду та вогню?

— Я про таку не чув.

— Я пішла до ворожбитів з надією на відповіді, а вони лишили мене з сотнею нових питань.

До того часу на вулицях знову з’явилися люди.

— Дорогу! — закричав Агго, а Джохого підозріло принюхався до повітря.

— Чую, халісі, — мовив він. — Чую отруйну воду.

Дотракійці не вірили морю і всьому, що ним пересувалося. Вода, яку не можуть пити коні — такої води вони не хотіли й краплі. «Хай призвичаюються» — вирішила Дані. — «Я долала їхнє море з халом Дрого. Хай тепер долають моє.»

Карф був одним з найбільших у світі портів; його велетенська відгороджена гавань буяла кольорами, гармидером та дивними пахощами. Винні льохи, комори та гральні кишла вишикувалися вздовж вулиць біч-обіч з дешевими бурдеями та храмами чудернацьких богів. Гаманорізи, горлорізи, чароторговці, міняйли мішалися з натовпом. Берег являв із себе один величезний базар, де продавали та купували вдень і вночі, де всякий крам віддавали за малу частку того, що він коштував у місті, аби тільки покупець не питав, звідки той узявся. Сиві старі баби торгували солодкою запашною водою та козячим молоком з обливних глиняних глеків, причеплених до горбатих спин. Жеглярі з півсотні країн блукали рядами між яток та крамниць, сьорбали гострі міцні наливки, жартували один до одного химерними мовами. У повітрі літали пахощі солі та смаженої риби, гарячої смоли та меду, запашних курінь, олії та чоловічого сімені.

Агго кинув малому хлопцеві мідяка і отримав рожен засмажених з медом мишей, від яких почав потроху кусати шматочки просто у сідлі. Джохого купив жменю великих білих вишень. На ятках вони бачили прегарні спижеві кинджали, сушених морських потвор та різьблені прикраси з оніксу, могутній чарівний трунок, змішаний з молока цнотливої діви та нічної тіні, ба навіть драконячі яйця, підозріло схожі на розмальовані камені.

Минаючи довгі кам’яні пришиби, віддані під кораблі Тринадцяти, Дані побачила, як з багато прикрашеного «Червоного цілунку», що належав Цзаро, виносили скрині шапрану, ладану та перцю. Поряд на «Блакитну наречену», що вирушала в дорогу з вечірнім відпливом, містком заносили барила вина, паки кислолисту, в’язки смугастих шкур. Трохи далі коло галери Прянищників під назвою «Сонячне сяйво» зібрався натовп вторгувати собі невільників. Усі знали, що найдешевше цей товар продається просто з кораблів. На щоглах майоріли прапори, що проголошували нещодавнє прибуття «Сонячного сяйва» з міста Астапору в Невільницькій затоці.

Від Тринадцяти, Турмалінового Братства чи Староповажної Спілки Прянищників Дані жодної помічі не чекала. Тому рушила срібною повз кілька верст їхніх пришибів, доків та комор — аж до дальнього кінця схожої на підкову гавані, де дозволялося ставати кораблям з Літніх островів, Вестеросу та Дев’яти Вільних Міст. Тут вона злізла з сідла коло гральної ями, де василіск роздирав на шматки великого рудого собаку в колі галасливих жеглярів.

— Агго, Джохого, стережіть коней. А ми з паном Джорагом побалакаємо з корабельниками.

— Як накажете, халісі. Ми ще й вас здалеку постережемо.

Було приємно знову почути, як люди розмовляють валірійською, а подекуди й посполитою. Про це думала Дані, наближаючись до першого корабля. Жеглярі, пришибні слуги, купці — всі давали їй дорогу, не знаючи, що думати про струнку юну дівчину з волоссям зі срібла та золота, вдягнену по-дотракійському і з вестероським лицарем при боці. Незважаючи на спекотний день, пан Джораг мав на собі вапенрока зеленої вовни з чорним ведмедем Мормонтів на грудях, а під ним — сталеву кольчугу.

Втім, ані її краса, ані його грізна постать не допомогли їм домовитися з людьми, чиїх кораблів вони так нагально потребували.

— Перевезти сотню дотракійців з конями, вас із оцим лицарем, а на додачу трьох драконів?! — перепитав керманич великого коча «Ревний друг», пирхнув, зареготав і пішов геть.

290