Чвара королів - Страница 288

288

— Та кажіть уже, що сталося! — струснула його Санса.

Пан Донтос зареготав і затанцював незграбно, трохи не впавши.

— Вони прийшли крізь попіл, коли річка палала. Так, річка, Станіс вгруз по шию в річку, і його заскочили ззаду. Ой, якби ж я був знову лицар, якби ж я міг опинитися там! Кажуть, Станісове військо ледве опиралося. Хтось утік, але більшість схилилася і перебігла до переможця, гукаючи за князя Ренлі. Що мав думати Станіс, коли почув таке? Я взнав від Ознея Кіптюга, а той від пана Озмунда, але пан Балон теж повернувся, і його хлопці кажуть те саме, і золотокирейники теж. Ми врятовані, люба дівчинко! Вони підійшли трояндовим гостинцем та вздовж річки, крізь пустку, випалену Станісом. Вугілля заплямувало їхні чоботи, попіл зробив усі обладунки сірими, але ж прапори! Прапори сяяли, як сонце: золота троянда і золотий лев, а з ними й решта: Марбрандове дерево, Рябинове дерево, мисливець Тарлі, виноград Рожвинів, листя пані Дубосерд… Усі західняки, уся сила Вирію та Кастерлі-на-Скелі! Князь Тайвин сам вів праве крило на північ від річки, Рандил Тарлі очолив середину, а Мейс Тирел — полк лівої руки. Але бій виграв передовий полк — він прохромив Станіса, наче гарбуза списом! Кожен у ньому завивав, наче гемон у сталевій подобі. А знаєте ви, хто очолив передовий полк? Знаєте, га? Нічого ви не знаєте!

— Робб?! — Надія була неймовірна, та все ж…

— Князь Ренлі! Князь Ренлі у зеленій лицарії, з зеленим вогнем на золотих рогах! Князь Ренлі з довгим списом у руці! Кажуть, він убив пана Гвияра Морігена у двобої, а тоді порубав ще з десяток грізних лицарів. Ренлі, Ренлі, так, Ренлі! Ой, ті прапори, дорогенька моя Сансо! Ой, якби ж я був лицар!

Даянерис V

Вона саме снідала — сьорбала з полумиска холодну юшку з креветок та хурми — коли Іррі принесла розкішну, повітряно-легку карфійську сукню з альтембасу кольору слонової кістки, оздоблену дрібними перлами.

— Прибери геть, — наказала Дані. — Коло пришибів розгулювати у панських шатах та оздобах якось недоречно.

Якщо «молочарі» вважають її за дикунку — нехай, вона вдягнеться дикункою. Виходячи до стаєнь, Дані мала на собі світлі шаровари піщаного шовку та плетені з зілля сандалі. Невеличкі груденята вільно гуляли під мальованим дотракійським лейбиком, на пасі з блях висів кривий кинджал у піхвах. Джихікі заплела їй дотракійську косу і підвісила до хвоста срібний дзвіночок.

— Та я ж не здобула жодної перемоги, — спробувала вона заперечити, слухаючи його теленькання.

Але Джихікі не погоджувалася.

— Ви спалили маегі в їхньому палаці пороху і запроторили їхні душі в пекло.

«То Дрогонова перемога, не моя» — хотіла сказати Дані, але стримала язика. Дотракійці більше поважатимуть її за кілька дзвіночків у волоссі. Вона теленькнула, коли сідала на свою срібну кобилу, і теленькала з кожним її кроком, але пан Джораг та кревноїзники навіть оком не повели. Для охорони свого люду та драконів за своєї відсутності Дані лишила Рахаро, а Джохого та Агго мали супроводжувати її до берега.

Вони лишили позаду мармурові палаци та запашні сади і рушили крізь біднішу частину міста, де непоказні цегляні будинки обертали до вулиць сліпі стіни без вікон. Тут стрічалося менше коней та верблюдів, а панських нош ніхто не бачив і поготів. Але на вулицях кишіли діти, жебраки, кощаві собаки піщаного кольору. Бліді чоловіки у запилених лляних спідницях стояли у проймах дверей і мовчки дивилися на подорожніх. «Вони знають, хто я, і не люблять мене» — легко здогадалася Дані з їхніх поглядів.

Пан Джораг ладен був запхати її до нош за шовкові запони, щонайдалі від людського ока, та вона йому відмовила. Надто вже довго Дані лежала на бебряних подушках, дозволяючи биками возити себе туди-сюди. Принаймні, верхи на коні вона відчувала, що кудись рухається.

На берег моря вони їхали не з доброго дива, а тому, що знову мусили тікати. Дані розмірковувала, що все її життя складається з суцільної втечі. Вона почала тікати ще у материному череві й відтоді не зупинялася. Скільки разів її з Візерисом вивозили таємно, уночі, за один крок попереду зарізяк Узурпатора? Але ж нічого не поробиш — або втеча, або смерть. Цзаро дізнався, що П’ят Прей збирає вцілілих ворожбитів і хоче начаклувати на неї якусь шкоду. Дані спершу сміялася, коли почула про таке.

— Чи не ви мені казали, що ворожбити схожі на старих сердюків: полюбляють порожні вихваляння забутими перемогами та давно втраченим хистом?

Але Цзаро почувався дивно стурбованим.

— Так воно й було. Тоді. Але зараз? Зараз я вже не такий певний. Кажуть, що в будинку Урратона Ходи-проти-Ночі горить скляна свічка, яка не горіла вже сто років. Примарна трава росте у садах Гехане, і люди бачили, як примарні черепахи носили листи між будинками без вікон на Ворожбитському шляху. Всі пацюки у місті відгризли собі хвости. Дружина Матоса Малларавана, яка колись насміялася з убогої, побитої міллю ряси одного ворожбита, з’їхала з глузду і відтоді відмовляється вдягати бодай якийсь одяг. Навіть у свіжих, щойно випраних шовках вона почувається так, наче їй тисячі комах повзають шкірою. Сліпий Сибассіон Окоїд знову може бачити — принаймні так клянуться його невільники. Чуючи таке, мимоволі замислишся.

Цзаро зітхнув.

— У Карфі настали чудернацькі часи. А чудернацькі часи — погані для торгівлі. Сумно мені казати, та краще вам поїхати з Карфу конче зовсім і не вагаючись.

Купець заспокійливо попестив Даніни пальці.

— Проте не обов’язково ж вам тікати самій. Ви бачили у Палаці Праху темні видіння, але Цзаро бачив світліші сни. Я уздрів вас щасливою, в ліжку, з дитиною під грудьми. Нумо попливемо зі мною навколо Нефритового моря, і цей сон справдиться. Ще не пізно — подаруйте мені сина, радісну і солодку пісню мого життя!

288