Чвара королів - Страница 285

285

Крізь чад битви хтось кликав його на ім’я. Тиріон спробував відізватися:

— Тут, я тут! Допоможіть!

Але голос вийшов такий кволий, що він ледве почув сам себе. Тиріон видерся вище похилим чардаком і вчепився у поручні. Проте цієї миті корабель врізався у сусідню галеру і підстрибнув з такою силою, що Тиріона трохи не скинуло у воду. Куди поділися всі сили? Висіти на поручні — на більше він був неспроможний.

— ГЕЙ, ПАНЕ! ТРИМАЙТЕ РУКУ! ПАНЕ ТИРІОНЕ!

На чардаку сусіднього корабля, відділений смугою чорної води, яка дедалі поширювалася, стояв пан Мандон Мур, простягаючи руку. Жовто-зелений вогонь відблискував на білій лицарії, зчленована панцерна рукавиця червоніла липкою кров’ю, але Тиріон усе одно сягнув по неї, гірко шкодуючи, що має такі короткі руки. Та в останню мить, коли кінчики пальців вже торкалися через провалля, його щось вкололо, збентежила якась думка… пан Мандон простягав йому лівицю! Чого б це раптом…

Тиріон не знав і не гадав, чи колись дізнається, що змусило його відсахнутися назад. Невже сама тільки раптова підозра? Або він все-таки помітив меча бодай краєм ока? Вістря блиснуло просто під очима, Тиріон відчув його твердий холодний дотик, а тоді спалах болю. Голова крутнулася, наче йому дали ляпаса. Другого ляпаса — різкішого за перший — завдала холодна вода. Тиріон спробував намацати, за що вхопитися, бо знав: щойно піде під воду — навряд чи повернеться на поверхню. Якимсь дивом він намацав потрощений кінець зламаного весла, вчепився у нього, як відчайдушний коханець, і почав потроху дертися вгору. Очі йому заливала вода, горлянку — власна кров; у голові жахливо гупало і смикало. «Дайте мені, боги, сили досягти чардаку!» В світі не лишилося більше нічого, крім весла, води і того клятого корабельного чардаку.

Нарешті він перекотився через бік і простягся на спині, виснажений та задиханий. Над головою тріщали кулі зеленого та жовтогарячого полум’я, лишаючи сліди між зірок. Якусь мить він милувався неабияким видовищем, аж раптом все затулив йому пан Мандон, що скидався на білу сталеву тінь з тьмяним блиском очей з-під шолома. Сил в Тиріона лишилося не більше, ніж в ляльки з ганчір’я. Пан Мандон приставив вістря меча йому до западини на горлі та узявся за руків’я обіруч.

Раптом лицар сахнувся вліво, запнувся, врізався у облавок. Дерево зламалося, і пан Мандон Мур зник у воді з криком та сплеском. За мить короби стикнулися з такою силою, що чардак аж підстрибнув. Хтось схилився над Тиріоном, став на коліна.

— Хайме? — прохрипів він, трохи не захлинаючись кров’ю в роті. Хто б іще міг його врятувати, якщо не рідний брат?

— Лежіть тихо, мосьпане. Вас тяжко поранено.

«Хлопчачий голос. Якась нісенітниця» — подумав Тиріон. — «Чомусь схожий на Подріка.»

Санса VII

Коли пан Лансель Ланістер сказав королеві, що битву програно, вона покрутила порожнього келиха для вина у руках і відповіла розвіяним голосом, наче новина не викликала в неї жодної цікавості:

— Скажіть моєму братові, пане.

— Та його вже на світі нема! — Вапенрок пана Ланселя просяк кров’ю, що цебеніла в нього з-під пахви. Коли він з’явився до палати, його вигляд змусив декого з жіноцтва заверещати з жаху. — Здається, він саме був на мості з кораблів, коли той розвалився. Пан Мандон теж, мабуть, загинув. Хорта ніхто не може знайти. Побийте мене боги! Нащо ти, Серсеє, наказала повернути Джофрі до замку? Золотаві кидають списи й тікають сотнями. Коли вони побачили, що король іде геть, то втратили всяку мужність. Уся Чорновода в мерцях, вогні та побитих кораблях. Але ми б ще протрималися, якби…

Озней Кіптюг проштовхався повз нього.

— Бій, ваш-милість, кипить на обох берегах річки. Може, Станісове панство б’ється один з одним, хто їх зна — там нічого не добереш. Хорт зник бозна-куди, пан Балон відступив до міста. Берег річки вже їхній. Король-Браму знову б’ють стіноламом. Пан Лансель правду каже — ваші люди кидають мури та вбивають власних очільників. Коло Залізної та Божої Брами зібралися натовпи, хочуть силоміць вийти назовні. Блошиний Поділ палає геть увесь — там п’яні погроми.

«Ласка божа» — подумала Санса, — «ось і сталося — Джофрі втратив свою голову, а я свою». Вона пошукала очима пана Ілина, та Королівський Правосуд кудись зник. «Я його відчуваю. Він десь тут. Я не втечу, він зітне мені голову.»

Моторошно байдужа, королева обернулася до Ознейового брата Озфрида.

— Підніміть моста і засуньте двері. Нікому більше не дозволяється виходити з Маегорового Острогу чи заходити до нього без мого дозволу.

— А що робити з жінками, які пішли молитися?

— Вони самі вирішили відмовитися від мого захисту. Хай тепер моляться — може, їх там боги оборонять. Де мій син?

— На брамній башті. Схотів очолити арбалетників. Там натовп ззовні виє, і половина з них — золотокирейники, що втекли разом з королем, коли ми пішли з Грязючної брами.

— Негайно приведіть його до Острогу.

— Ні! — розсердився Лансель так, що аж забувся стишувати голос. На його вигук обернулися голови. — Ми знову займемо Грязючну Браму! Хай лишається там, де є, він-бо король, він мусить…

— Він — мій син. — Серсея Ланістер звелася на ноги. — Ви теж, родичу, вихваляєтеся прізвищем Ланістер. То доведіть, що ви його варті. Озфриде, чого ви тут стовбичите? «Негайно» означає «сьогодні»!

Озфрид Кіптюг заспішив з палати, а за ним і його брат. Багато гостей ринули слідом; хтось із жінок плакав, хтось молився, а інші лишилися за столами і спитали ще вина.

— Серсеє, — благав пан Лансель, — але ж якщо ми втратимо замок, Джофрі все одно загине! Хай він лишається, я сам буду поруч із ним, присягаюся…

285