Чвара королів - Страница 271

271

— Я не хочу!

Лолиса щосили вчепилася у свою покоївку — тоненьку вродливу дівчину з коротким темним волоссям, у очах якої читалося палке бажання зіпхнути свою хазяйку просто у сухий рів на залізні вістря.

— Прошу, благаю, я не хочу!

Санса лагідно заговорила до неї:

— Всередині ми всі будемо в безпеці, а ще там подадуть їсти і пити, а ще співатимуть пісень.

Лолиса глипнула на неї, роззявивши рота. Вона мала тьмяні карі очі, які вічно спливали слізьми.

— Не хочу…

— Ти мусиш! — різко відказала їй сестра Фалиса. — Годі базікати. Шая, допоможи.

Вони узялися за лікті й удвох чи то перетягли, чи то перенесли Лолису через міст. Санса рушила слідом з їхньою матір’ю.

— Вона хворіє, — мовила пані Танда.

«Якщо дитину можна назвати хворобою» — подумала Санса. Про вагітність Лолиси пліткували усі в замку.

Двоє стражників коло дверей мали на собі шоломи з лев’ячими головами та кармазинові киреї дому Ланістер, проте Санса знала, що то всього лише перевдягнені сердюки. Ще один сидів коло підніжжя сходів — справжній стражник стояв би на чатах рівно, а не сидів, поклавши галябарду на коліна — проте підвівся, побачивши їх, і прочинив двері досередини.

Танцювальна палата королеви не сягала й десятої частини від величини великої замкової трапезної, а від малої трапезної Башти Правиці складала хіба що половину. Втім, навіть у ній могла сидіти сотня гостей, а пишності палати вистачило б на кілька більших за неї. Позаду кожного світильного держака на стіні стояло люстро куваного срібла, і смолоскипи палали проти них удвічі яскравіше; стіни оздоблювало розкішно різьблене дерево, підлогу вкривав запашний очерет. З балкону нагорі весело грали скрипки, сопілки та кози. Вздовж південної стіни біг рядок склепінчастих вікон, але їх завісили важкими оксамитовими запонами, що не впускали жодного променя сонця, а заразом глушили звуки молитви та битви. «Байдуже» — подумала Санса. — «Все одно війна тут, з нами.»

За столами, поставленими на кобильниці, зібралися трохи не всі шляхетно уроджені панії та панянки в місті, а з ними жменька старців та зовсім юних хлопчаків. Жінки були дружинами, дочками, матерями та сестрами тих, хто пішов битися з князем Станісом. Багато з них не повернеться назад. Усвідомлення цього важко висіло у повітрі. Санса, як наречена Джофрі, мала сидіти на почесному місці одесну королеви. Коли вона заходила на поміст, то побачила чоловіка у тіні задньої стіни палати. Він мав на собі довгу, добре змащену чорну кольчугу, а перед собою тримав меча — батькового меча, Лід, трохи не з нього заввишки. Вістря меча стояло на підлозі, а тверді кощаві пальці охоплювали захисну перечку по обидва боки від руків’я. Сансі перехопило подих. Пан Ілин Пейн, схоже, відчув її погляд і повернув до неї худе, помережане віспинами обличчя.

— Що він тут робить? — спитала Санса в Озфрида Кіптюга, котрий очолював нову кармазинову сторожу королеви.

Озфрид вишкірився.

— Її милість чекає, що його служба знадобиться ще до кінця ночі.

Пан Ілин — Королівський Правосуд. Він виконує лише одну службу. «Чиєї голови бажає королева?»

— Встаньмо та вітаймо їхню милість Серсею з дому Ланістер, королеву-намісницю та на державі господиню! — загукав коронний підкоморій.

Серсея мала на собі лляні шати — сніжно-білі, наче корзна Королегвардії. Довгі зубчасті рукави були підбиті золотим єдвабом. Кучері яскраво-золотого волосся спадали на голі плечі рясними хвилями. Струнку шию прикрашала нитка діамантів та смарагдів. У білому вона здавалася б дивно невинною, майже неземною дівою, якби щоки не плямував рум’янець.

— Прошу сідати, — мовила королева, зайнявши місце на помості, — й частуватися на здоров’я з нашого столу.

Озфрид Кіптюг притримав їй крісло; малий джура так само прислужився Сансі.

— Ти якась бліда, Сансо, — зазначила Серсея. — Чи квітне досі твоя червона квітка?

— Так.

— Як доречно. Чоловіки спливатимуть кров’ю там, надворі, а ти — тут у замку.

Королева майнула рукою, щоб подавали першу страву.

— Навіщо тут пан Ілин Пейн? — спитала Санса просто руба.

Королева зиркнула на німого ката.

— Щоб дати ради всякій зраді та захистити нас в разі потреби. Перш ніж стати катом, він був лицарем.

Вона махнула ложкою на кінець палати, де стояли зачинені та засунуті високі дерев’яні двері.

— Коли ті двері виб’ють сокирами, ти ще порадієш, що він тут з нами.

«Я б краще пораділа, якби з нами був Хорт» — подумала Санса. Хоч як грубо з нею поводився Сандор Клеган, все ж вона не вірила, що він дозволить її скривдити.

— Хіба ваша варта нас не захистить?

— Спитай краще, хто захистить нас від тієї варти. — Королева зиркнула убік на Озфрида. — Вірні найманці стрічаються так само часто, як цнотливі шльондри. Якщо битва обернеться проти нас, мої стражники здиратимуть з себе червоні киреї так хутко, що запинатимуться один об одного. Вони вкрадуть, що зможуть, і втечуть. Разом зі стольниками, пралями та стайнярами вони кинуться рятувати свої шкури, не варті й ламаного шеляга. Ти хоч уявляєш собі, Сансо, що буває, коли місто бере ворог? Не уявляєш, ні? Усе, що ти знаєш про життя, ти дізналася від співців. А чого нам, їхнім слухачам, дуже бракує, то це гарних і правдивих пісень про погроми міст ворогом.

— Правдиві лицарі ніколи не кривдять жінок та дітей. — Сказане залунало у її власних вухах порожнім белькотінням.

— Правдиві лицарі… — Здається, королеву її слова надзвичайно звеселили. — Аякже, ти маєш рацію. Гаразд, люба: сьорбай собі юшечку гарненько, як слухняна дівчинка, і чекай порятунку від Симеона Зореокого та принца Аемона Драконолицаря. Упевнена, вони не забаряться з’явитися на наш захист.

271