Чвара королів - Страница 268


К оглавлению

268

Аша хитнула головою з боку в бік.

— Як ти міг вчинити таку безтямну дурість? То ж малі діти…

— Вони збунтувалися проти мене! — заволав брат сестрі просто у лице. — Я чесно пролив кров за кров — убив двох синів Едарда Старка за Родріка та Марона!

Слова вискочили з рота самі собою, бездумно, але Теон знав, що батькові вони припали б до душі.

— Я дав спокій привидам своїх братів.

— Наших братів, — нагадала Аша, слабко всміхаючись і показуючи, що балачки про помсту не надто її вразили. — Ти, часом, не привіз їхні примари з Пайку, га, брате? Я гадала, вони мучать тільки нашого батька.

— Коли це дівчисько розуміло чоловічу жагу до помсти? — Навіть якби батько не зрадів такому дарункові, як Зимосіч, то напевне ж схвалив би помсту Теона за братів.

Аша пирхнула смішком.

— Чоловічу жагу до помсти може відчути і такий собі пан Родрік, ти не думав? Ти кров від моєї крові, Теоне, хай яким уродився. Заради матері, що виносила нас обох — ходімо зі мною до Жбиру-в-Пущі. Пусти Зимосіч з вогнем та вітром і тікай, поки ще можеш.

— Ні. — Теон поправив на голові корону. — Я цей замок захопив, і я його втримаю.

Сестра довго дивилася на нього.

— То тримай, — мовила вона зрештою, — хоч до кінця життя.

Вона зітхнула.

— Я б сказала, що ти чиниш божевілля, але що вбоге дівчисько може знати про такі речі?

Від дверей вона подарувала йому останню глузливу посмішку.

— Мушу сказати, бридкішої корони я ще не бачила. Ти її власноруч зробив, абощо?

Вона лишила його лютувати і вийшла. В замку Аша затрималася рівно настільки, щоб погодувати та напоїти коней. Половина прибулих з нею вояків поїхала геть, як вона й обіцяла. Загін виїхав крізь ту саму Мисливську браму, крізь яку Бран та Рікон втекли з Зимосічі.

Теон дивився на них з муру. Коли сестра з вояками вже майже зникла у імлі вовчої пущі, він раптом спитав себе, чому не послухав її та не пішов разом з нею.

— То що, поїхала? — спитав Смердюк коло його плеча.

Теон не почув його наближення, і не унюхав теж. З усіх людей він зараз найменше хотів би бачити саме його. Теон непокоївся, дивлячись, як людина, що стільки знає, ходить по землі та дихає повітрям. «Треба було вбити його, коли він убив решту» — подумав Теон, але від того ще більше стурбувався. Як не дивно, Смердюк умів читати та писати і мав досить ницої тваринної хитрості, щоб десь заховати письмовий звіт про їхню пригоду.

— Мосьпане принце, даруйте вашому слузі зухвалість, але вона дарма вас кинула. Десятеро — то геть недостатньо.

— Мені це добре відомо, — відповів Теон. «Аші теж.»

— Ну то може, я вам допоможу, — мовив Смердюк. — Дайте мені коня та торбину грошей, і я вам знайду добрячих хлопців.

Теон звузив очі.

— Скількох саме?

— Сотню, а чи й дві. Може, більше. — Він посміхнувся, заблищав блідими очима. — Я ж тут на півночі народився. Смердюк знає багацько людей, а ті люди знають Смердюка.

Дві сотні людей — певна річ, ще не військо. Але щоб оборонити такий міцний замок, як Зимосіч, багато тисяч і не треба. Кількасот людей, які знають, котрим кінцем списа тицяти у ворога, можуть вирішити справу.

— Роби, що сказав, і матимеш мою дяку. Нагороду собі назви сам.

— Ну, мосьпане, я не мав жінки, відколи служив князеві Рамзаю. — мовив Смердюк. — Я тут накинув оком на Паллу, але чув, що її вже теє, отож…

Теон надто далеко зайшов у обіцянках Смердюкові, аби повертати назад.

— Приведеш дві сотні людей, і вона твоя. Але одним менше — і повернешся до сажу гойдати свиней.

Смердюк зник ще до заходу сонця з торбою старківського срібла та останніми Теоновими сподіваннями. «Більше за все, я того покруча вже не побачу» — подумав він гірко. Та все ж завважив за розумне вчепитися хоч за якусь ниточку.

Тієї ночі йому наснився бенкет, влаштований Недом Старком на честь приїзду короля Роберта до Зимосічі. Трапезна гриміла музикою та сміхом, хоча надворі здіймалися холодні вітри. Спершу все було гаразд: пахкотіла смаженина, рікою лилося вино, Теон жартував, накидав оком на молоденьких служниць і радів з доброї гулянки… аж поки не помітив, що почало темнішати. У жвавій попервах музиці з’явився розлад та дивні мовчанки; окремі її звуки висіли у повітрі, наче спливаючи кров’ю. Раптом вино у роті почало гірчити, і коли він підняв голову від келиха, то побачив, що обідає з мертвими.

Король Роберт сидів, виклавши на стіл кишки з розпанаханого черева; в князя Едарда поруч з ним бракувало голови. Унизу на лавах рядком сиділи трупи; коли вони здіймали кухлі під здравиці, їхня сіро-брунатна плоть злазила з кісток, а у очницях ворушилися черви. Теон знав кожного мерця за столом: Джорі Каселя і Товстуна Тома, Портера, Кайна, Гулена-конюшого, решту чаді, що пішла на південь до Король-Берега і не повернулася. Біч-обіч сиділи Мікен та Чайл; один капотів кров’ю, інший водою. Більшу частину столу заповнювали Бенфред Толгарт зі своїми Дикими Зайцями. Сиділа там і мірошничиха, і Фарлен, ба навіть дичак, якого Теон убив у вовчій пущі, рятуючи Бранове життя.

Були там, проте, і обличчя, які він ніколи не бачив за життя, хіба що в камені. Струнка та сумна дівчина у вінці з блакитних троянд і білій сукні, заплямованій кров’ю, могла бути тільки Ліанною. Поруч стояв її брат Брандон, а ззаду — їхній батько, князь Рікард. Вздовж стін рухалися крізь тіні ледве видні постаті — бліді примари з довгими похмурими обличчями. Помітивши їх, Теон затрусився зі страху, гострого, наче ніж. Раптом з гуркотом розчахнулися високі двері, палатою дмухнув морозний вітер, і з ночі вийшов Робб. Поруч біг Сірий Вітер з палаючими очима. І вовк, і людина спливали кров’ю з сотні страшних ран.

268