Чвара королів - Страница 256

256

— Я служив Варті малим і дорослим. У розвідки ходив трохи не далі за всіх, — мовив Міляк. — Я бачив кістки велетнів, чув безліч чудернацьких казок. Годі вже слухати балачки. Хочу побачити все на власні очі.

— Аби ж вони тебе перші не побачили, Міляку, — зазначив Вуж.

Привид не з’явився, коли вони знову рушили в дорогу. До того часу дно пересуву вкрили тіні, сонце швидко сідало у бік зубчастих подвійних вершин велетенської гори, яку розвідники звали Рогулею.

«Якщо сон був правдивий…» Його жахала сама думка. Невже орел міг поранити Привида чи зіпхнути його з урвища? І що то за оберіг-дерево таке з братовим обличчям, що смерділо мороком та смертю?

Над вершинами Рогулі зник останній промінь сонця. Вискливий Пересув наповнився сутінками. Майже зразу стало холодно. Більше вони не лізли угору; ґрунт почав навіть знижуватися, хоча й не надто різко. Навколо стрічалися тріщини, поколоті лобаки, безладні купи каміння. «Скоро настане темрява, а Привида досі ані сліду.» Джонові аж серце краялося, але гукнути лютововка він не насмілювався. Адже почути міг не тільки звір.

— Кворине, — тихенько покликав Джура Долобрід. — Онде глянь.

Високо над ними ясно вимальовувалися проти сутінкового неба обриси орла, що сидів на виступі скелі. «Але ж ми бачили й інших орлів» — подумав Джон. — «Це не мусить бути саме той.»

Міляк ладен був випустити по ньому стрілу, та Джура його спинив.

— Птах сидить надто далеко, не дістанеш.

— Не хочу я, щоб він за нами дивився.

Джура здвигнув плечима.

— Я теж не хочу, та що поробиш. Нащо втрачати добру стрілу?

Кворин сидів у сідлі й довго роздивлявся орла, а тоді нарешті мовив:

— Рушаймо далі.

Розвідники знову рушили вгору.

«Привиде» — ладен був заволати Джон, — «де ж ти є?!»

Він вже збирався їхати слідом за Кворином та іншими, коли побачив щось біле між двома великими каменями. «Латка снігу» — подумав він, але тут вона ворухнулася. Джон миттю злетів з коника. Коли він став на коліна, Привид підняв до нього голову. Шия його мокро блищала, та він і не писнув, коли Джон здер рукавицю і почав обмацувати. Пазурі птаха продерли криваву стежку крізь хутро та плоть, але дістатися до горлянки чи зламати шию орел не зміг.

Кворин Піврукий став над ним.

— Погано?

Наче у відповідь Привид важко зіп’явся на ноги.

— Вовк — міцна тварина, — мовив розвідник. — Міляку, води. Вуже, давай сюди свій міх вина. А ти, Джоне, тримай звіра якнайміцніше.

Разом вони вимили засохлу кров з лютововкового хутра. Привид борсався і шкірив зуби, коли Кворин лив вино на червоні подряпини, що лишив орел. Але Джон обіймав його обома руками, шепотів заспокійливі слова, і скоро вовк угамувався. Доки вони відірвали смужку від Джонового кобеняка, щоб перев’язати рани, настала темрява. Тільки розсип зірок відрізняв чорне небо від чорних скель.

— Тепер далі? — спитав Вуж.

Кворин повернувся до коня.

— Ні, тепер назад.

— Назад? — здивувався Джон. Цього він не чекав.

— Орли мають гостріші очі, ніж люди. Нас бачили. Отже, тепер ми тікаємо.

Піврукий намотав на обличчя довгого чорного шалика і стрибнув у сідло.

Інші розвідники обмінялися поглядами, та ніхто не став сперечатися. Один за одним усі всілися у сідла і повернули морди коней туди, звідки прийшли.

— Привиде, ходімо! — закликав Джон, і лютововк побіг слідом блідою тінню посеред ночі.

Вони їхали цілу ніч, намацуючи шлях звивистим пересувом, поволі перебираючись через ділянки нерівного, потрісканого, кам’янистого ґрунту. Вітер посилився. Інколи ставало так темно, що вони злазили з коней і йшли пішки, ведучи бахмутиків у поводі. Якось Міляк був натякнув, що не завадило б запалити смолоскипи, та Кворин буркнув:

— Ніякого вогню.

І на тому балачки про світло скінчилися. Вони досягли кам’яного мосту на вершині пересуву і знову почали сходити донизу. Десь у темряві люто заверещав сутінькіт; голос його відлунював від скель так, що здавалося, наче у відповідь галасує цілий десяток інших котів. Якось Джонові здалося, що він бачить вгорі на стрімчаку двійко блискучих очей завбільшки з повний місяць.

Чорної години перед світанком вони спинилися напоїти коней і згодувати їм по жмені вівса та по жмутові сіна.

— Ми недалеко від місця, де загинули дичаки, — мовив Кворин. — Звідти одна людина може стримати сотню. Якщо то гідна людина.

Він подивився на Джуру Долоброда.

Немолодий зброєносець схилив голову.

— Лишіть мені, браття, стільки стріл, скільки зможете. — Він попестив свого довгого лука. — І пригостіть мого коника яблучком, як дістанетеся додому. Він його заслужив, бідолаха.

«Він лишається на смерть» — зрозумів Джон.

Кворин схопив зап’ясток розвідника своєю рукою в рукавиці.

— Якщо на тебе налетить орел, щоб роздивитися ближче…

— …то виростить собі кілька нових пір’їн.

Востаннє Джон бачив Джуру Долоброда зі спини, коли той видирався вузькою стежкою на височину.

Коли зайнявся світанок, Джон зиркнув угору в безхмарне небо і побачив крапку, що рухалася блакиттю. Міляк теж побачив її та вилаявся, але Кворин наказав йому замовкнути.

— Слухайте!

Джон затамував подих і почув. Дуже далеко за ними у горах лунав мисливський ріг.

— Ідуть, — мовив Кворин.

Тиріон XII

Под убрав його для майбутнього тяжкого випробування у оксамитовий жупан ланістерівського кармазину і приніс ланцюг його уряду, який Тиріон лишив на столику при ліжку. Сестрі не до смаку були нагадування, що він є Правицею Короля, а він не бажав зайвий раз роздмухувати пожежу їхніх чвар.

256