Чвара королів - Страница 249

249

Джон насупився.

— Кажи далі.

— Князь Брандон не мав інших дітей. На його прохання чорні ґави вилетіли зі своїх замків цілими зграями, та ніде не знайшли ані сліду Баеля і дівчини. А шукали вони мало не рік, аж поки князь не підупав серцем і не зліг у ліжко. І здавалося вже, що рід Старків добіг кінця. Але одного вечора, коли князь Брандон лежав та чекав смерті, він почув, як плаче дитина. Він підвівся, пішов на плач і знайшов доньку в її опочивальні. Вона спала з дитиною під грудьми.

— То Баель доправив її назад?!

— Ні. Вони всенький час сиділи у Зимосічі. Ховалися серед мертвих під замком. Діва покохала Баеля так сильно, що подарувала йому сина, каже пісня… та по правді, у піснях Баеля його кохали всі діви на світі. Хай там як, але Баель лишив дитину навзамін троянди, яку зірвав без дозволу, і хлопчик виріс у наступного князя Старка. Ось як воно виходить — ти маєш у собі кров Баеля, і я також.

— Нічого цього не було, — відповів Джон.

Вона здвигнула плечима.

— Мо’, було, а мо’, й не було. А пісня все одно гарна. Мені мати її співала. Вона теж була жінка, Джоне Сніговію. Як твоя.

Ігритта потерла горло, де її порізав Джонів кинджал.

— Пісня кінчається тим, як знайшлася дитина. Але казка має гірший кінець. За тридцять років по тому, коли Баель став Королем-за-Стіною і повів вільний нарід на південь, його коло Морозного Броду зустрів молодий князь Старк… і вбив, бо Баель не хотів зашкодити власному синові, навіть стрівшись з ним меч до меча.

— І тоді син убив батька, — мовив Джон.

— Еге ж, — погодилася Ігритта, — але боги ненавидять убивць родичів, навіть коли ті самі не відають, кого вбивають. Коли князь Старк повернувся з битви, і його мати побачила голову Баеля на списі, то з горя викинулася з башти. Син її недовго пережив матір — один з його підданих панів здер з нього шкіру і зробив собі корзно.

— Твій Баель все набрехав, — відповів Джон, тепер уже певний.

— Е ні, — заперечила Ігритта, — просто бардівська правда — вона інша, ніж твоя і моя. Та й взагалі: ти просив казку, ось тобі казка.

Вона відвернулася, заплющила очі й, здавалося, заснула.

Світанок і Кворин Піврукий нагодилися разом. Чорні камені перетворилися на сірі, східне небо полиловіло, і Вуж побачив унизу розвідників, що пробиралися нагору. Джон збудив полонянку і тримав її за лікоть, поки сходив зустрічати братів. На щастя, з гори вів інший шлях — на північний захід, і значно пологішими стежками, ніж та, якою вони потрапили нагору. Разом вони чекали у вузькій ущелині, доки не з’явилися чорні братчики з бахмутами у поводі. Привид ринув уперед, щойно їх винюхав. Джон сів навпочіпки, дав лютововкові зімкнути щелепи на зап’ястку, потягати руку туди й сюди. Це була гра, в яку вони часто і звично гралися. Але зиркнувши вгору, він побачив, що Ігритта вибалушила на них обох великі побіліли очі, схожі на курячі яйця.

Кворин Піврукий не сказав нічого, коли помітив полонянку.

— Там було троє, — повідомив Вуж. І більше ані слова.

— Ми проминули двох, — відповів Міляк, — або те, що від них лишили коти.

Він окинув дівчину кислим поглядом, підозріливо кривлячись.

— Вона здалася, — мовив Джон, бо відчував, що це важливо.

Обличчя Кворина нічого не виражало.

— Ти знаєш, хто я такий?

— Кворин Піврукий.

Проти нього дівчина виглядала малим дитям, але дивилася зухвало.

— Скажи-но мені чесно. Якби я втрапив до рук твоїх людей і здався, то який би зиск з того мав?

— Повільнішу смерть, ніж деінде.

Здоровань-розвідник зиркнув на Джона.

— Ми не маємо чим її годувати. І не можемо гаяти людину, щоб її стерегти.

— Шлях перед нами небезпечний і без неї, — додав Джура Долобрід. — Один крик, коли потрібно сидіти тихо, і ми всі приречені.

Міляк витяг кинджала.

— Та нічого, один сталевий цілунок — і замовкне навіки.

Джонові всохла горлянка. Він безпорадно роздивлявся братчиків.

— Вона здалася мені в полон.

— Тому саме ти мусиш зробити те, що треба, — мовив Кворин Піврукий. — Ти кров від крові Зимосічі. І водночас братчик Нічної Варти.

Він зиркнув на решту загону.

— Ходімо, браття. Лишимо його самого. Справа піде легше, якщо ми не дивитимемося.

Кворин повів розвідників крутою звивистою стежкою в напрямі блідого рожевого сонця, що виткнулося крізь гірську западину. За якийсь час поруч з дичацькою дівчиною лишилися тільки Джон та Привид.

Джон гадав, що Ігритта спробує втекти, але вона стояла, чекала, дивилася на нього.

— Ніколи не вбивав жінку, ге?

Коли Джон хитнув головою, вона мовила:

— Ми помираємо так само, як чоловіки. Та ти не мусиш мене вбивати. Манс тебе прийме, я знаю. Є таємні стежки. Ґави ніколи нас не зловлять.

— Я така сама ґава, як вони, — мовив Джон.

Вона кивнула, наче здаючись.

— Ти мене спалиш… потім?

— Не можу. Дим хтось побачить.

— Воно-то так. — Вона здвигнула плечима. — Гаразд. Є й гірші місця для останнього впокоєння, ніж черево сутінькота.

Джон витяг Пазур з-за плеча.

— Хіба ти не боїшся?

— Уночі боялася, — визнала вона. — Та зараз сонце вже зійшло.

Вона відкинула волосся, щоб оголити шию, і стала на коліна.

— Рубай сильно та певно, гайворон. Бо інакше повернуся і буду тебе лякати.

Пазур був коротший і легший за батьків Лід, але скутий з того самого валірійського булату. Джон торкнувся краю клинка, зважуючи, де має впасти удар. Ігритта затремтіла.

— Холодно, — мовила вона. — Давай вже швидше.

Джон здійняв Пазура над головою, міцно вхопивши обіруч. «Один удар, усією вагою тіла.» Подарувати їй швидку та чисту смерть — на це він здатен, бо є сином свого батька. Хіба ні? Хіба не так?

249