Чвара королів - Страница 245

245

— Не буде діла, мосьпане. Тільки коней скалічимо, ноги їм зламаємо.

— Йозеф каже вірно, — мовив маестер Лювин. — Никати у лісі при світлі смолоскипів — марна справа.

Теон відчув, як до горла підступила жовч, а у животі наче змії скрутилися у один моторошний клубок. З’явитися до Зимосічі з порожніми руками, підібгавши хвоста… то все одно, що нап’ясти блазенський каптан і шапку з дзвіночками — вся північ реготатиме з недоладного дурника. «А потім почує мій батько, а з ним Аша…»

— Мосьпане принце… — Смердюк підігнав коня ближче. — Мо’, ті Старки сюди й не пішли. На їхньому місці я б тікав кудись на північ та схід. До Умберів. То вірні старківські посіпаки. Але до них далеко. Хлопці мусять ховатися десь ближче. Мо’, я знаю, де саме.

Теон зиркнув підозріливо.

— То кажи.

— Знаєте отой старий млин, самотній такий, на річці Жолудянці? Ми там спинялися, коли мене тягли у полон до Зимосічі. Мірошничиха продала нам сіна для коней, поки старий лицар квохтав над її вилупками. Мо’, Старки саме там і ховаються.

Теон знав цей млин. Навіть перекидав мірошничиху на спину побавитися раз чи два. Нічого особливого на млині не було. Та й у ній також.

— Чому там? Навкруги є з десяток сіл та городців, не дальших від замку.

Бліді очі загорілися завзяттям.

— Чому? Не скажу напевне, мосьпане. Та вони десь там, чує моє серце.

Теонові почали набридати лукаві виверти молодика. «В нього губи — наче два черв’яки паруються.»

— Що ти таке кажеш? Якщо ти щось знаєш, а від мене приховуєш…

— Мосьпане принце! — Смердюк спішився і поманив Теона зробити те саме. Коли вони обоє вже стояли на землі, він розв’язав полотняного мішка, привезеного з Зимосічі. — Гляньте-но сюди.

Побачити щось на очі вже було важкувато. Теон нетерпляче пхнув руку до мішка, помацав м’яке хутро і грубу дряпучу вовну. Шкіру вкололо щось гостре, пальці вхопили тверде та холодне. Він витяг з мішка пряжку з вовчою головою, зроблену зі срібла та гагату. Раптом він усе зрозумів і стиснув руку в кулак.

— Гельмаре! — покликав він, питаючи себе, кому ж можна довіритися. Та мабуть, нікому. — Аггаре! Бульбо! Ану ходімо зі мною! Решта, повертайтеся до Зимосічі з хортами. Вони мені тепер ні до чого. Я знаю, де сховалися Бран та Рікон.

— Принце Теоне! — благально звернувся до нього маестер Лювин. — Згадайте вашу обіцянку. Ви ж казали, що будете милосердні!

— Милосердним я був зранку, — мовив Теон. «Хай краще бояться, ніж глузують.» — Доки мене не розлютили.

Джон VI

Вони бачили вогонь у ночі, що сяяв на схилі гори, наче впала з неба зірка. Він палав яскравішим червоним, ніж інші зірки, і не блимав, хоча інколи спалахував яскравіше, а інколи пригасав до тьмяної, ледь помітної іскри.

«Трохи менше ніж за версту вперед і зо триста сажнів угору» — розсудив Джон. Чудове місце, щоб бачити все, що рухається унизу пересувом.

— Споглядачі у Вискливому Пересуві, — здивувався найстаріший з них. Замолоду, в юнацькі роки, він служив зброєносцем при королі, тому чорні братчики прозвали його «Джура Долобрід». — Чого це Манс так боїться?

— Якби він знав, що ті бовдури запалять вогонь, то здер би з них шкіру, — мовив Міляк, кремезний лисий чолов’яга, м’язистий, мов мішок каміння.

— Тут, у горах, вогонь означає життя, — мовив Кворин Піврукий, — та може означати і смерть.

За його наказом вони не палили відкритого полум’я, відколи зайшли у гори. Харчувалися холодною солониною, твердими сухарями і ще твердішим сиром, спали у одязі, скупчившись разом під оберемком кобеняків та хутряних кожухів і дякуючи один одному за тепло. Джон пригадав холодні ночі в Зимосічі, коли він поділяв ліжко з братами. Ці люди — теж його брати, хоча їхнє спільне ліжко — твердий камінь і гола земля.

— Вони напевне мають ріг, — мовив Вуж.

Піврукий додав:

— У який не повинні засурмити.

— Вночі туди дертися довго і страшно, — мовив Міляк, видивляючись віддалену іскру крізь щілину в скелях, де вони влаштувалися. На небі не було жодної хмарини, зубчасті гори здіймалися чорним на чорному аж до вершин, де при місячному світлі блищали бліді корони зі снігу та льоду.

— А падати ще страшніше, — відповів Кворин Піврукий. — Гадаю, підуть двоє. Там, певно, теж сидять двоє. Вартують по черзі.

— Я піду. — Розвідник на прізвисько Вуж вже довів, що серед них він найкраще лазить скелями. Кому ж іти, як не йому.

— І я, — мовив Джон Сніговій.

Кворин Піврукий подивився на нього. Джон чув, як вітер плаче у високому гірському пересуві, пролітаючи над ними. Один з бахмутів заіржав і вдарив копитом по тоненькому кам’янистому ґрунті низини, де вони влаштували криївку.

— Вовк лишиться з нами, — наказав Кворин. — Біле хутро надто добре видно у місячному світлі.

Він обернувся до Вужа.

— Коли зробите справу, киньте униз палаючу гілку, і ми прийдемо.

— Ну то не барімося, а починаймо, — відповів Вуж.

Кожен з них узяв довгу, звиту кільцями мотузку. Вуж ніс з собою ще й торбу залізних шпичаків та молоток, загорнутий у товсту повсть. Коників вони лишили позаду, а заразом шоломи, кольчуги та Привида. Джон став на коліно і потерся носом з лютововком на прощання.

— Лишайся! — наказав Джон. — Я по тебе повернуся.

Вуж пішов першим. То був жилавий коротун років мало не п’ятдесяти, сивобородий, проте міцніший, ніж здавався на вигляд. Очі він мав найгостріші з усіх, що стрічалися Джонові. Сьогодні вночі вони йому знадобляться. При світлі дня гори були сіро-блакитні, присипані морозом, але щойно сонце зникало за зубчастими вершинами, як вони ставали чорними. А потім зійшов місяць і висріблив їх блискучим білим сяйвом.

245