Чвара королів - Страница 221

221

— У Надвечір’ї, як я була дівчинкою, завжди жив співець, — тихо мовила Брієнна. — Я всі пісні знала напам’ять.

— Моя Санса теж. Хоча довгу путь до Зимосічі долало небагацько співців.

«Я їй казала, що при дворі короля співців буде безліч. Казала, що вона слухатиме всякої музики, що батько знайде їй вчителя, щоб навчав високої арфи. Пробачайте мені, боги, якщо буде на те ваша ласка…»

Брієнна відповіла:

— Пам’ятаю одну жінку… здалеку, звідкілясь з-за вузького моря. Не скажу навіть, якою мовою вона співала, та голос мала такий само чарівний, як і обличчя. Очі в неї були кольору сливи, а стан такий тонкий, що батько міг охопити його долонями. А долоні в нього майже такі великі, як мої.

Вона стиснула довгі міцні пальці у кулака, мовби ховаючи їх від очей.

— Ви співали для вашого батька? — спитала Кетлін.

Брієнна захитала головою, втупившись у полумисок, наче намагалася знайти якусь відповідь у юшці.

— А для князя Ренлі?

Дівчина зашарілася.

— Ні, я ніколи… його блазень полюбляв лихі жарти, а я…

— То заспівали б колись для мене.

— Я… прошу пані… я не маю хисту. — Брієнна відштовхнулася від столу. — Благаю вибачити, мосьпані. Чи не дасте дозволу піти?

Кетлін кивнула. Висока незугарна дівчина вийшла з палати довгими кроками, майже непомічена серед гармидеру. «Хай бережуть її боги» — подумала Кетлін, мляво повертаючись до вечері.

Провіщений Брієнною тяжкий удар кулака впав за три дні по тому. А почули вони про нього ще за п’ять. Кетлін сиділа коло батька, коли від Едмура примчав гонець. Обладунок його був побитий, чоботи вкриті грязюкою, а у вапенроку виднілася рвана дірка. Проте коли він став перед нею на коліно, обличчя його сяяло так, що стало зрозуміло: новини посланець привіз добрі.

— Перемога, мосьпані!

Гонець віддав їй листа від Едмура. Її рука тремтіла, коли ламала печатку.

Брат писав, що князь Тайвин намагався перетнути річку силою через десяток різних бродів. Але кожна спроба зустріла рішучу відсіч. Князь Листобрід потонув у розпалі бою, лицар з Кракеголів на прізвисько Дужий Вепр потрапив у полон, пана Аддама Марбранда тричі змушували відступити… але найзапекліша битва сталася коло Камінного Млина, де напад очолював пан Грегор Клеган. Той втратив стільки вояків, що їхні мертві коні трохи не загатили річковий потік. Зрештою Гора зі жменею найвідчайдушніших посіпак дістався західного берега, та Едмур кинув на них сторожову панцирну корогву. Нападники розсіялися і втекли назад побиті та скривавлені. Пан Грегор втратив коня і ледве перешкандибав Червонозуб під дощем стріл та каміння, спливаючи кров’ю з десятку ран.

«Вони не перетнуть нашої річки, Кет» — нашкрябав у листі Едмур. — «Князь Тайвин рушив на південний схід. Можливо, вдає відступ, а може, справді тікає. То вже не важить. Їм не перетнути річку.»

Пан Десмонд Грел аж сяяв очима.

— От якби ж я мав честь стояти поруч із ним! — вигукнув старий лицар, коли вона читала листа. — Де швендяє той бевзь Римунд? Боги святії, ось про що варто вигадати пісню, ще й таку, що навіть Едмур охоче б послухав! «Собачого паночка змололи на млиночку» — та я б сам склав, якби мав хист пісняра!

— Не бажаю чути жодних пісень, поки війну не скінчено, — відповіла Кетлін. Можливо, занадто різко.

Все ж вона дозволила панові Десмонду рознести звістку і не відмовила, коли той спитався відкоркувати кілька барил з льоху за перемогу при Камінному Млині. Люд у Водоплині останнім часом ходив надто похмурий та стурбований — не завадить трохи питва і доброї надії, щоб розрадити їхній настрій.

Того вечора замком лунав святковий гомін.

— Водоплин! — кричали посполиті. — Таллі! Таллі!

Вони прийшли сюди налякані та безпорадні, а її брат прихистив їх, хоча більшість панів зачинила б замкові брами перед їхніми посполитими носами. Голоси злітали у повітря крізь високі вікна, просочувалися під важкими дверима з краснодерева. Римунд грав на арфі у супроводі двох підмайстрів з тамбуринами та юного учня з очеретяними сопілками. Кетлін чула дівочий сміх, збуджені теревені зелених хлопчаків, яких брат залишив у замку як залогу. Щасливі голоси… та не для неї. Вона не поділяла їхнього щастя.

У батьківській світлиці Кетлін знайшла важку, переплетену в шкіру книгу мап і відкрила її на річковому краї. Очі самі знайшли Червонозуб і простежили його течію при миготінні свічок. «На південний схід» — подумала вона. — «Напевне, зараз вже досягли верхньої течії Чорноводи.»

Кетлін закрила мапи ще більш занепокоєна, ніж відкривала їх. Боги дарували їм одну перемогу за іншою. При Камінному Млині, при Волоброді, у Трьохтабірному Бойовищі, у Шепітній Пущі…

«Ми весь час перемагаємо. То чому ж мені так лячно?»

Бран VI

Звук, почутий ним, був схожий на тихий дзенькіт або скрегіт криці на камені. Він підняв голову з-над лап, дослухався, принюхався до нічного повітря.

Вечірній дощик розбудив тисячу поснулих запахів, зробив їх знову сильними та насиченими. Трава і терен, зламана ожина на землі, мокрий ґрунт, черви, гниле листя, щур, що скрадався під кущами. Він вловив чорний кудлатий запах братового кожуха, різкі мідні пахощі крові білки, яку той уполював. Інші білки стрибали у гіллі над головою, пахкотіли мокрим хутром та страхом, шкрябали малесенькими кігтиками по корі дерев. Новий звук був схожий на їхнє шкряботіння.

А потім він почув знову — дзень та шкряб — і миттю скочив на ноги, нашорошивши вуха та задерши хвоста. Він завив довго, низько, переливчасто — так, щоб збудити всіх, хто спав. Але купи людського каміння лишилися темними та мертвими. Тиха мокра ніч — така заганяє людей по їхніх лігвах. Дощ припинився, але люди й досі ховалися від вологи, купчилися коло вогню в своїх печерах під нагромадженим камінням.

221