Чвара королів - Страница 219

219

«Замок міцний, і залога добра, та король отримає його, навіть якщо я муситиму вбити кожну живу душу всередині.» Князь сподівався, що його милість зважить таку заслугу проти злочинів його байстрюка, якому пан Родрік Касель вкоротив віку. «Він своєї долі цілком вартий» — писав Болтон. — «Брудна кров завжди схильна до зради, а Рамзай був від народження лукавий, жадібний та жорстокий. Я вважаю за щастя позбутися його. Поки він жив на світі, мої законні сини, обіцяні мені молодою дружиною, ніколи б не почувалися безпечно.»

Похмурі думки прогнали з голови похапливі кроки за дверима. До покоїв забіг зброєносець пана Десмонда і впав на коліно.

— Ласкава пані… ланістерівці… на тому березі…

— Ану відсапайся, хлопче, і розкажи повільно.

Він зробив, як наказали.

— Валка збройних вершників, — доповів він. — На тому березі Червонозуба. Під левом Ланістерів корогва з ліловим однорогом.

«Котрийсь із синів князя Бракса.» Колись Бракс приїжджав до Водоплину, ще коли вона була дівчиною, і пропонував шлюб одного зі своїх синів з Лізою. «Чи не той самий син, часом, зараз очолює напад?» — спитала вона себе.

Ланістерівці наїхали з південного сходу під кольоровим буянням прапорів. Пан Десмонд зустрів її на мурі й коротко розповів, що до чого.

— Не більше за кількадесят розвідників, — запевнив він. — Головна сила князя Тайвина стоїть далеко на півдні, а тут нам ніщо не загрожує.

На південь від Червонозуба простягалася пласка відкрита місцина, яку зі сторожової вежі Кетлін бачила на багато верст. Але з бродів було видно тільки найближчий, оборону якого разом з трьома іншими вище за течією Едмур довірив князеві Язону Малістеру. Ланістерівські вершники непевно мулялися коло води під кармазиновими та срібними корогвами, що плескали на вітрі.

— Їх хіба що десятків зо п’ять, мосьпані, — підрахував пан Десмонд, придивившись.

Кетлін спостерігала, як вони розтягнулися довгою лавою. Вояки князя Язона чекали на них за каменями та горбками, ховалися у високій траві. За звуком сурми вершники рушили уперед повільним кроком, скаламутили воду потоку. Якусь мить загін у яскравих обладунках, під хвилястими прапорами та сонячним вогнем на вістрях списів виглядав надзвичайно хвацько та грізно.

— Ось зараз, — почула Кетлін обабіч себе бурмотіння Брієнни.

Що сталося, вони достеменно не бачили. Але навіть на відстані добре розчули жалісний вереск коней і трохи тихіший брязкіт криці по криці. Прапор раптом упав; хорунжий зник у потоці, й скоро першого загиблого пронесла повз стіни замку бистра річкова вода. До того часу ланістерівці збентежено сахнулися назад. Кетлін бачила, як вони вишикувалися, хутко перемовилися і чвалом рушили туди, звідки з’явилися. Вояки зі стін гукали їм образливі лайки, хоча втікачі їх чути і не могли.

Пан Десмонд від захвату ляснув себе долонею по череві.

— Якби ж князь Гостер бачив на власні очі! Напевне б, затанцював з утіхи.

— На жаль, пан батько своє відтанцювали, — мовила Кетлін, — а ця битва ще тільки починається. Ланістери нападуть знову. Князь Тайвин має людей вдвічі більше проти брата.

— Хоч удесятеро, то байдуже, — відповів пан Десмонд. — Західний берег Червонозуба, пані, вищий за східний, ще й заріс лісом. Наші лучники мають гарну криївку і бачать цілі, як на долоні… а якщо хтось прорветься, Едмур тримає у сторожовому полку найкращих латників, що готові рушити туди, де найбільша у них потреба. Ми не пустимо ворога через річку.

— Молюся, щоб так і сталося, — похмуро проказала Кетлін.

Тієї ночі вони з’явилися знову. Кетлін наказала збудити її, щойно ворог повернеться. Серед ночі дівчина-покоївка тихенько торкнулася її плеча. Кетлін негайно сіла у ліжку.

— Що таке?

— Б’ються при броді, мосьпані.

Загорнувшись у халат, Кетлін видерлася сходами на дах кам’янця. Звідти вона бачила через стіни залиту місячним світлом річку, де буяла битва. Захисники розпалили сторожові багаття уздовж берега, і ланістерівці, можливо, подумали, що ті засліпли чи втратили пильність. Якщо так, вони жорстоко помилилися. Темрява — невірний союзник. Перебрідаючи по груди у воді, вояки ступали у невидимі ями і шубовсали у воду, запиналися на каменях, ранили ноги на розкиданих тут і там шпичаках. Малістерівські лучники з шипінням пускали вогняні стріли через річку; здалеку вони вабили дивною красою. Одного вояка проштрикнув десяток таких; одяг на ньому зайнявся, і він крутився у навіженому танку по коліно у воді, аж поки не впав і не сплив униз течією. Доки його тіло вигулькнуло поблизу Водоплину, річка вже загасила і вогонь, і його життя.

«Невеличка, та все ж перемога» — подумала Кетлін, коли бій скінчився, і вцілілі вороги розчинилися у темряві. Сходячи звивистими сходами башти, Кетлін спитала Брієнну про її думку.

— Князь Тайвин лише мазнув нас кінчиками пальців, мосьпані, — відповіла та. — Він мацає оборону, шукає слабкого місця, незахищеного броду. Якщо ж не знайде, то стисне пальці у кулак і спробує одним ударом пробити собі шлях.

Брієнна знизала плечима.

— Я б учинила саме так. На його місці.

Вона сягнула рукою по меча і попестила руків’я — мовби упевнитися, що він висить там, де належить, в неї при боці.

«Хай порятують нас тоді боги» — подумала Кетлін. Але поробити нічого не могла. На річці, ззовні замку, битву очолював Едмур; її битва кипіла тут, усередині.

Наступного ранку за сніданком вона послала по старого батькового управителя, Утерида Возняка.

— Хай панові Клеосу Фрею принесуть глек вина. Я його скоро допитаю і хочу, щоб він мав добре розв’язаного язика.

219