Чвара королів - Страница 217

217

— Жодної.

— Шкода. Гаразд, хай дорнійська загроза хоча б тримає порубіжних панів коло їхніх замків. Дякуймо і за це. Які новини від батька?

— Якщо князь Тайвин і пробився на той берег Червонозубу, я ще не мав про те звістки. Йому б слід поспішити, щоб не втрапити між ворогів. Листки Дубосердів та дерево Рябинів бачили на північ від Мандеру.

— Від Мізинця є новини?

— Можливо, він не дістався Лихомостя. Або загинув там. Князь Тарлі захопив обоз Ренлі з усіма запасами і вирізав немало людей, головне Флорентів. Князь Крестав зачинився у замку.

Тиріон відкинув назад голову і зареготав.

Варис натяг повід у збентеженні.

— Прошу пана?

— Хіба ви не бачите, пане Варисе, як кумедно виходить?

Тиріон махнув рукою на зачинені вікна міста, що спочивало нічним сном.

— Штормолам здався. Станіс іде сюди з вогнем та мечем і бозна-якими ще темними силами. А посполитий люд не має коло себе для захисту ані Хайме, ані Роберта, ані Ренлі, ані Раегара, ані їхнього любчика Лицаря Квітів. На захист столиці став один тільки я — той самий, якого вони так ненавидять.

Тиріон знову зареготав.

— Бридкий карлик, злий і негідний радник короля, дрібний покруч у мавп’ячій подобі. Ось хто єдиний стоїть між ними та чорною безоднею.

Кетлін VI

— Перекажи панові батьку: я їду, щоб він мною пишався.

Її брат скочив у сідло. Яскрава кольчуга, хвилясте корзно річкових кольорів намулу та води… Едмур виглядав справжнім князем до останнього вершка. Гребінь шолома прикрашав срібний пструг — такий самий, як на щиті.

— Пан батько пишався тобою завжди, Едмуре. І любив відчайдушно. Вір мені.

— Він пишався тим, що я є на світі. А цього разу я дам йому вагомішу причину.

Він розвернув бойового огиря і здійняв руку. Засурмили сурми, загримів тулумбас, засмикався донизу на ланцюгах звідний міст, і пан Едмур Таллі вивів своє військо з Водоплину під майоріння прапорів та колихання списів у повітрі.

«Моє військо більше за твоє, брате» — подумала Кетлін, дивлячись їм услід. — «Військо сумнівів та страхів.»

Брієнна поруч із нею похнюпилася так, що Кетлін аж боляче було дивитися. Кетлін замовила для неї кілька суконь за її міркою — гарних, вишуканих, належних її статі та родоводові. Та дівчина-воїн все одно надавала перевагу насмиканому звідусіль кольчужно-шкіряному шматтю, підперезаному пасом з мечем. Вона б краще поїхала з Едмуром на війну, хто б сумнівався. Та навіть міцні мури Водоплину потребували захисників з мечами. Брат Кетлін повів до бродів усіх здорових чоловіків, здатних тримати зброю, і лишив за каштеляна пана Десмонда Грела з залогою, що складалася з поранених, старих, хворих, кількох зброєносців та ненавчених селянських хлопчаків, які ще й чоловічих вусів не виростили. Отаке військо захищало замок, переповнений дітьми та жінками.

Коли останні Едмурові піхотинці перетнули замкову браму, Брієнна спитала:

— Що нам тепер робити, ласкава пані?

— Виконувати свій обов’язок.

Перетинаючи двір, Кетлін похмуро насупилася. «Я завжди виконувала свій обов’язок» — подумала вона. Може, саме тому пан батько любив її понад усіх своїх дітей. Двоє старших її братів померли ще немовлятами, тож до народження Едмура вона була князеві Гостеру і за сина, і за доньку. А потім померла мати, і батько сказав, що тепер Кетлін мусить бути справжньою господинею на Водоплині. Цей обов’язок вона також узяла на себе. А коли князь Гостер пообіцяв її руку Брандонові Старку, то подякувала батькові за такий шляхетний шлюб.

«Я дала Брандонові знак прихильності, а Петира навіть не втішила, коли його поранили. Не попрощалася, коли пан батько відіслав його геть. А потім Брандона вбили, і я почула від батька, що мушу вийти заміж за його брата. Я радо підкорилася, хоча не бачила Недового обличчя аж до весілля. Я віддала свою цноту похмурому незнайомцеві, покірно проводила його на війну до короля і тієї жінки, що народила йому байстрюка. Бо я завжди виконувала свій обов’язок.»

Ноги самі принесли її до септу — семистінного храму з пісковця, поставленого посеред саду її матері й наповненого веселковим світлом. Всередині вона знайшла цілий натовп людей — потребу в молитві цієї години відчула не сама тільки Кетлін. Вона стала на коліна перед мальованою мармуровою подобою Воїна і запалила запашну свічку за Едмура та іншу за Робба, що перебував десь там, за горами. «Збережи їх від лиха, захисти, приведи до перемоги» — молилася вона, — «подаруй мир душам загиблих і втіху тим, кого вони лишають по собі на землі».

Увійшов септон з кадилом та кришталем. Кетлін саме молилася, а тому лишилася і на хваління. Септон був їй незнайомий — поважний молодик приблизно Едмурового віку. Він служив службу як належить, хвалу Седмиці підносив голосом сильним та приємним, але Кетлін раптом засумувала за тремтливим співом давно померлого септона Осминда. Осминд терпляче вислухав би оповідь про те, що вона бачила й чула у шатрі Ренлі, міг підказати, що воно все означало і що їй робити задля того, щоб навіки впокоїти тіні, які прокрадалися до неї у сни. «Осминд, батько, дядько Брінден, старий маестер Ким… я завжди гадала, що разом вони знають усе на світі. Але ось лишилася тільки я, а я не знаю геть нічого, навіть свого обов’язку. Як мені його виконувати, коли я не відаю, в чому він полягає?»

Доки Кетлін звелася на ноги, коліна в неї заніміли, але припливу мудрості вона чомусь не відчула. «Може, слід піти ввечері ще й до божегаю, помолитися Недовим богам? Адже вони старші за Седмицю.»

217