Чвара королів - Страница 209

209

Важко дихаючи, вона сіла навпочіпки і розвела ноги. Стегнами потекла кров, чорніша за чорнило. Залунав крик, однаково схожий на вереск болю та стогін найвищої втіхи. Давос побачив, як з неї витикається маківка дитячої голови. Зсередини вивернулися дві руки, чорні пальці схопилися за скам'янілі стегна Мелісандри, вперлися, напружилися… і раптом на світ вилізла ціла тінь. Вона підвелася і стала вища за Давоса, вища за прохід, нависла над байдаком, мов хмара. Давос бачив її лише одну мить, а потім тінь зникла — всоталася між пруттям замкової решітки, виникла з того боку і стрімко побігла просто по воді. Але тієї миті йому вистачило для упізнання.

Він знав ту тінь. Так само добре, як людину, що її кидала.

Джон V

Звук рогу приплив здалеку крізь морок ночі. Джон підвівся на лікті й за звичкою сягнув по Пазур. Навколо ворушився, прокидаючись, табір. «Ріг, що пробуджує сплячих» — майнула думка.

Довге низьке гудіння чулося на межі слуху. Вартові на мурі застигли нерухомо, обернувши голови на захід. Потроху гудіння завмерло, і заразом припинився навіть вітер. Вояки виплутувалися з ковдр, брали до рук списи та паси з мечами, пересувалися тихо, нашорошували вуха. Заіржав кінь, його миттю примусили замовкнути. Здавалося, цілий ліс затамував подих на кілька ударів серця. Братчики Нічної Варти з острахом чекали, чи не засурмлять вдруге, і молилися, щоб цього не сталося.

Тиша тяглася так довго, що всі нарешті зрозуміли: ріг не засурмить. Братчики дурнувато вишкірилися один до одного: мовляв, усе гаразд, чого ми трусилися. Джон Сніговій підкинув кілька гілок у вогонь, застібнув паса з мечем, натяг чоботи, струсив грязюку та росу з кобеняка і вдяг його на плечі. Поки Джон вдягався, поруч розгорівся вогонь, жадане тепло дихнуло в обличчя. Він почув, як усередині намету завовтузився Старий Ведмідь. Через мить Мормонт підняв запону і спитав:

— Один раз сурмили?

На плечі його мовчки сидів скуйовджений, нещасний з виду крук.

— Один, пане воєводо, — кивнув Джон. — Братчики повертаються.

Мормонт підсунувся до вогню.

— Піврукий. Нарешті. — З кожним новим днем воєвода непокоївся дедалі більше; він так смикався і бігав туди-сюди, наче ось-ось налупить ведмежат. — Накажи зварити гарячої їжі для людей і приготувати хуражу для коней. Кворина хочу бачити одразу, щойно з’явиться.

— Я його приведу, пане воєводо.

На загін з Тіньової Вежі чекали вже багато днів тому. Коли братчики не з’явилися, на Кулаку почали непокоїтися. Джон чув похмуре бурмотіння навколо вогнищ, і не від самого лише Скорботного Еда. Пан Отин Вивір стояв за те, щоб якнайскоріше повернутися до замку Чорного. Пан Маладор Кляск радив рушити до Тіньової Вежі в надії узяти слід Кворина і дізнатися, яка доля його спіткала. Торен Рідколіс наполягав, щоб рухатися далі у гори.

— Манс Розбишака знає, що муситиме битися проти Варти, — оголосив Торен, — та нізащо не чекає нас так далеко на півночі. Якщо рушимо угору Молочною, то застукаємо його зненацька і поріжемо на лахміття, перш ніж він зрозуміє, звідки ми взялися.

— Але ми надто вже поступаємося числом, — заперечив пан Отин. — Крастер казав, що Манс збирає велике військо. Багато тисяч людей. А нас без Кворина дві сотні.

— Напустіть дві сотні вовків на десять тисяч овець, і побачите, шановний, що станеться, — впевнено відповів Рідколіс.

— Серед тих овець є вельми рогаті цапи, Торене, — зазначив Ярман Парогач. — А може, й кілька левів. Торохкало, Харма Песиголовка, Алфин Ґаворіз…

— Я їх, Парогачу, знаю незгірш тебе! — визвірився Торен Рідколіс. — І хочу отримати їхні голови, усі до одної. Вони дичаки, а не воїни. Кількасот зухвальців, зазвичай п’яних, посеред величезної орди жінок, дітей та невільників. Від нас вони з вереском розбіжаться по своїх халупах.

Старшина сперечалася багато годин, але згоди не досягла. Старий Ведмідь з упертості відмовлявся відступати, але й кидатися стрімголов уздовж Молочної в пошуках битви теж не поспішав. Зрештою не вирішили нічого, крім почекати ще кілька днів на братчиків Тіньової Вежі та зібратися на раду знову, якщо ті не з’являться.

І ось вони з’явилися. Тепер далі відкладати рішення було нікуди. Джон радів хоча б з цього. Якщо вже битися з Мансом Розбишакою, то якомога скоріше.

Джон знайшов Скорботного Еда коло вогню. Той жалівся, як тяжко спати, коли люди отак з дурного дива дмухають в роги посеред пущі. Джон його нічим не втішив, ба навіть додав причин жалітися. Вдвох вони розбудили Гейка; той вислухав накази князя-воєводи, невпинно лаючись, але все одно підвівся і хутко приставив з десяток братів різати городину на юшку.

Коли Джон перетинав табір, до нього підбіг, пирхаючи, Сем. Під чорним каптуром лице його було бліде і кругле, мов повний місяць.

— Я чув ріг. Чи то не твій дядько повернувся?

— То братчики з Тіньової Вежі.

Чіплятися за надію на повернення Бенджена Старка ставало дедалі важче. Кобеняк, знайдений під Кулаком, міг належати йому або комусь із його людей. Це визнав навіть Старий Ведмідь. Але ніхто не міг сказати, навіщо його там закопали, ще й загорнули скарб драконоскла.

— Семе, я мушу йти.

Коло муру він побачив, як вартові висмикують палі з напівзамерзлої землі, щоб зробити прохід. Невдовзі перші з братчиків Тіньової Вежі почали видиратися схилом. Всі мали на собі хутро та шкіру; тут і там блищало щось із сталевих або спижевих обладунків. Кощаві суворі обличчя вкривали рясні бороди, від яких вершники здавалися кудлатішими за їхніх бахмутів. Джон здивувався, що деякі з них їхали удвох на одному коні. Та коли придивився, то зрозумів, що багацько поранено. «В дорозі сталася якась халепа.»

209