Чвара королів - Страница 196

196

— А він і продав, — нагадав пан Джораг. — Халові Дрого.

Дані зашарілася. Лицар мав рацію, проте відвертість його слів їй не сподобалася.

— Іліріо захистив нас від горлорізів Узурпатора. Він вірив у справу мого брата.

— Іліріо вірить у справи самого лише Іліріо. Ненажери — частіше за все люди жадібні. А магістрати Пентосу — люди вельми лукаві. Іліріо Мопатіс — одночасно і ненажера, і магістрат Пентосу. Що ви насправді про нього знаєте?

— Я знаю, що він подарував мені драконячі яйця.

Мормонт пирхнув.

— Якби він знав, що вони налупляться, то сів би на них сам.

Дані мимоволі всміхнулася.

— О, то вже напевне, мій добрий лицарю. Я знаю Іліріо краще, ніж ви гадаєте. Я була ще дитиною, коли їхала з його маєтку в Пентосі, щоб одружитися з моїм сонцем-та-зорями. Але не сліпою і не глухою. А тепер я вже й не дитина.

— Навіть якщо Іліріо такий до вас дружній, як ви гадаєте, — уперто вів своєї лицар, — він не має досить влади та впливу, щоб посадити вас на престол самотужки. Так само, як не зміг посадити вашого брата.

— Він багатий, — мовила Дані. — Може, не такий, як Цзаро, але досить, щоб винайняти мені кораблів та сердюків з мечами.

— Скількись сердюків стане вам у пригоді, — погодився пан Джораг, — але ви не звоюєте батьківський престол самим лише набродом з Вільних Міст. Ніщо так швидко не з’єднує розірване чварами на шматки королівство у одне ціле, як прихід загарбників на його землю.

— Я не загарбниця, а їхня законна королева! — заперечила Дані.

— Ви незнайома їм жінка, яка хоче пристати до їхніх берегів з військом чужоземців, що навіть посполитою мовою не балакають. Князі Вестеросу вас не знають, зате мають всі причини не довіряти та боятися. Перш ніж пливти туди, треба зманити їх на свій бік. Хоча б кількоро.

— Як я мушу це робити, якщо поїду на схід за вашою порадою?

Мормонт з’їв оливку і виплюнув кісточку в долоню.

— Цього я, ваша милосте, не знаю, — буркнув він, — та знаю одне: що довше ви сидите на місці, то легше ворогам вас знайти. Ім’я Таргарієнів досі їх лякає — аж настільки, що по вас надсилають вбивцю, щойно дізнаються про вашу вагітність. Що ж вони тоді зроблять, дізнавшись про ваших драконів?

Дрогон згорнувся кільцем під її рукою — гарячий, наче камінь, що весь день набирався жару під пекучим сонцем. Раегал та Візеріон сварилися за шматочки м’яса: шмагали один одного крилами, сичали димом з ніздрів. «Мої люті дітки» — подумала вона. — «Хай би хоч з ними нічого не сталося.»

— Комета привела мене до Карфу не просто так. Я сподівалася знайти тут військо, але схоже, не знайду. Що ж мені лишається, питаю я себе?

«Я злякана» — усвідомила вона, — «і мушу десь віднайти хоробрість.»

— Назавтра ви мусите піти до П’ята Прея.

Тиріон IX

Дівчинка не пустила жодної сльозини. Хоч і зовсім юна, Мирцела Баратеон була з себе уроджена принцеса. «Принцеса з Ланістерів, незважаючи на прізвище» — нагадав собі Тиріон. — «Крові Хайме у ній стільки ж, як Серсеїної.»

Правду кажучи, посміхалася вона трохи тремтливо, коли прощалася з братами на чардаку «Морської спритниці». Але знала усі належні слова і проказала їх гідно та відважно. Коли настав час прощатися, то плакав принц Томен, а Мирцела його втішала.

Тиріон дивився на прощання з високого чардаку «Келепа короля Роберта» — великої бойової галери на чотириста весел. «Робів дзьоб», як його кликали веслярі, був головною силою в супроводі Мирцели. На додачу з нею разом відпливали «Лев’яча зірка», «Зухвалий вітер» і «Панна Ліанна».

Тиріонові ой як не хотілося відпускати від себе кілька найліпших кораблів їхнього досить убогого флоту. Попереднього удару завдав йому ще Станіс Баратеон, коли тікав зі столиці — він відвів багато кораблів до Дракон-Каменя і досі не надумав повернути їх назад. Але Серсея не бажала нічого чути. Може, й правильно. Якщо дівчинку захоплять в полон, перш ніж вона досягне Сонцеспису, то союз з Дорном розвалиться. Доран Мартел досі не зробив нічого, хіба що скликав корогви. Щойно Мирцела опиниться у Браавосі в безпеці, великий князь обіцяв висунути військо до перевалів, щоб деякі князі Порубіжжя добре подумали, чи на той бік вони стали, і тим змусили Станіса зачекати зі своїм походом на північ. Утім, то все були порожні ігри. Мартели не збиралися битися, поки хтось не нападе на сам Дорн, а Станіс був не такий дурний. «Хіба що котрийсь із його значкових виявиться дурнішим» — подумав Тиріон. — «Треба про це поміркувати.»

Він прочистив горлянку.

— Ви знаєте накази, капітане.

— Точно так, мосьпане. Слідувати вздовж узбережжя, не гублячи суходіл з очей, поки не досягнемо півострова Гостроклішня. Звідти перетнути вузьке море прямим ходом до Браавосу. За жодних обставин не наближатися до Дракон-Каменя так, щоб нас побачили.

— А якщо вороги все одно вас заскочать?

— Один корабель відігнати або знищити. Якщо їх більше — «Зухвалому вітрові» захищати і прикривати «Морську спритницю», решті — прийняти бій.

Тиріон кивнув. Якщо станеться найгірше, то невеличка ««Морська спритниця», певніше за все, зможе втекти від переслідування. Маленька, з великими вітрилами, вона була хуткіша за будь-який бойовий корабель — про це, принаймні, божився її капітан. Щойно Мирцела досягне Браавосу, як має опинитися в безпеці. Тиріон послав разом з нею пана Ариса Дубосерда, щоб беріг особу принцеси як присяжний братчик Королегвардії, а для решти шляху до Сонцеспису винайняв браавосців. Навіть князь Станіс тричі подумає, перш ніж гнівити найбільше та наймогутніше з Вільних Міст. Подорож з Король-Берега до Дорну через Браавос, може, й не найкоротша, зате найбезпечніша… як він сподівався.

196