Чвара королів - Страница 18

— А, він. Так, дуже прикро. Його вбив вепр.

— Так «люди кажуть», ваша милосте?

Джофрі спохмурнів. Санса відчула потребу докинути слово й від себе. Як там казала септа Мордана? «Обладунок шляхетної панни — її чемність», ось як. Отже, вона вдягла свій обладунок і проказала:

— Я шкодую, пане мій, про те, що моя вельможна матінка захопили вас у полон.

— Про це вже шкодує чимало людей, — відповів Тиріон, — а я подбаю, щоб вони пошкодували ще гіркіше. Та все ж дякую за красні слова. Джофрі, де я можу знайти твою матір?

— Вони радяться, — відповів король. — Ваш брат Хайме узяв собі погану звичку програвати битви.

Він кинув на Сансу сердитий погляд, наче то вона була винувата.

— Його схопили Старки, ми втратили Водоплин, а тепер її дурнуватий брат ще й величає себе королем.

Карлик лукаво всміхнувся.

— В наші часи багато дурнів величають себе королями.

Джоф не знав, як це розуміти, тому дивився підозріливо і спантеличено.

— Так, так… Гаразд. Я радий, що вас не вбили, пане дядьку. Чи не привезли ви мені подарунок на іменини?

— Привіз. Свою розумну голову.

— Краще б голову Робба Старка, — відповів Джоф, кинувши підступний погляд у бік Санси. — Томене, Мирцело, ходімо.

Сандор Клеган затримався на мить.

— Ти б краще слідкував за язиком, курдупелю, — попередив він, а тоді закрокував за своїм паном.

Санса лишилася сама з карликом та його потворами і спробувала придумати, що б такого ще сказати.

— Бачу, вам поранено руку, — нарешті спромоглася вона.

— Один із ваших північан поцілив мене телепнем у битві на Зеленозубі. Щоб уникнути смерті, я впав з коня. — Щойно Біс роздивився її обличчя, як його вишкір змінився м’якшою усмішкою. — Ви такі пригнічені, панно, бо сумуєте за батьком?

— Мій батько був зрадником, — негайно відказала Санса. О так, належні відповіді вона засвоїла швидко. — Брат і паніматка — теж зрадники. А я вірна моєму любому нареченому Джофрі.

— Та напевне ж. Вірна, як сарна, оточена вовками.

— Левами, — прошепотіла вона, не подумавши. А тоді озирнулася злякано, хоча поблизу ніхто не міг чути.

Ланістер потягнувся, узяв її за руку і підбадьорливо стиснув.

— Я зовсім невеличкий лев, дитино, і обіцяю не мордувати тебе. — Він вклонився і продовжив. — Але зараз мушу просити вибачення. Маю нагальні справи до королеви та ради.

Санса дивилася, як він крокує геть, важко розгойдуючись на кожному кроці, наче потвора з химерного вертепу. «Він розмовляє шляхетніше за Джофрі» — подумала вона, — «але ж королева теж розмовляла шляхетно». Все одно він — Ланістер. Як його брат, Джофрів дядько. А тому не друг їй. Колись вона кохала принца Джофрі усім серцем, довіряла його матері, захоплювалася нею як справжньою королевою. За любов і довіру їй відплатили головою батька. І Санса вирішила, що ніколи більше не зробить такої помилки.

Тиріон I

У сніжно-білому корзні Королегвардії пан Мандон Мур скидався на мерця у савані.

— Їхня милість наказали, щоб засідання ради ніхто не турбував.

— А я — турбота невеличка, добрий пане. — Тиріон вийняв з рукава сувій пергамену. — Я, бачте, привіз листа від мого батька, князя Тайвина Ланістера, Правиці Короля. Ось печатка його ясновельможності.

— Їхня милість наказали, щоб раду ніхто не турбував, — повільно повторив пан Мандон, мовби Тиріон був такий тупак, що з першого разу не втямив.

Колись Хайме казав братові, що Мур — найнебезпечніший з-поміж Королегвардії (не рахуючи, певна річ, його самого), бо лицем ніколи не виказує, що може зробити наступної миті. А Тиріон вітав би зараз якоїсь підказки. Якби дійшло до зброї, то Брон із Тіметом майже напевне дали б панові Мандону ради. Але ж недоречно розпочинати життя й правління у стольному граді убивством одного з захисників Джофрі. З іншого боку, дозволиш прогнати себе з-під дверей — і який тоді з тебе можновладець?

Тиріон примусив себе всміхнутися.

— Даруйте, пане Мандоне, ви ж досі не знайомі з моїми супутниками. Оце Тімет, син Тімета, «червона рука» Смалених. А це Брон. Я вам зараз трохи розкажу про Брона. Може, ви пригадаєте лицаря Вардіса Егена? Він свого часу був сотником надвірної варти князя Арина.

— Так, я його знаю. — Очі в пана Мандона були блідо-сірі, дивно порожні та мертві.

— Знали, — виправив Брон зі слабкою усмішкою. — Останнім його знав я.

Пан Мандон на зухвале зауваження сердюка навіть оком не змигнув.

— Ось такий він у нас, Брон. Та балачки балачками, мій любий пане, — вів далі Тиріон невимушено, — а справи не терплять. Мушу побачити сестру й віддати їй листа. Отже, чи не будете ви такі ласкаві прочинити нам ці двері?

Білий лицар не відповів нічого. Тиріон хотів уже наказати пробиватися силоміць, аж раптом пан Мандон рвучко ступив убік.

— Ви можете увійти. А вони хай чекають.

«Невелика перемога» — подумав Тиріон, — «але доречна». Перше випробування він витримав. Тиріон Ланістер штовхнув двері й рушив досередини, почуваючись так, наче трохи підріс. П’ятеро членів малої ради короля раптово припинили обговорення справ.

— Ти ба! — мовила його сестра Серсея наполовину недовірливо, наполовину гидливо. — Це ти!

— Ось де, виявляється, Джофрі вчився чемних звичаїв. — Тиріон зупинився роздивитися двійко валірійських сфінксів, що сторожили двері, а тим часом намагався напустити на себе вигляд недбалої упевненості, бо Серсея вміла відчувати чужу слабкість, як собака — острах.

— Що ти тут робиш?

Чарівні зелені очі уп’ялися в нього без жодної крихти тепла і сестринської прихильності.