Чвара королів - Страница 179

179

— Ти хочеш послати когось із ради?!

— Навряд чи з Лицарем Квітів зможуть домовитися Брон чи Шагга, чи не так? Тирели мають свій гонор.

Сестра не забарилася спробувати обернути справу собі на користь.

— Пан Джаселин Бережняк — людина чесного роду. Хай їде він.

Тиріон хитнув головою.

— Потрібен хтось здатний не тільки переказати наші слова та привезти відповідь. Наш посланець мусить говорити за короля та раду і бути здатен владнати справу самотужки.

— Правиця говорить голосом самого короля. — Світло свічок блимало у Серсеїних очах, наче шал-вогонь. — Це буде так, наче до них приїде сам Джофрі. Та й хто впорається краще за тебе? Ти перемагаєш словами вправніше, ніж Хайме — мечем.

«Аж отак прагнеш випхати мене з міста, Серсеєчко?»

— Дякую за добрість, сестро, та мені здається, що матір хлопця краще годиться для облаштування його шлюбу, ніж будь-який з дядьків. До того ж ти маєш таємний хист завойовувати друзів, з яким я не смію рівнятися.

Її очі звузилися.

— Джоф має у мені потребу тут.

— Ваша милосте, пане Правице, — втрутився Мізинець, — король має потребу в вас обох. Натомість дозвольте поїхати мені.

— Вам?

«Який зиск він з цього матиме?» — спитав себе Тиріон.

— Я належу до королівської ради, але не до королівської родини, тому з мене вийде поганий заручник. Я знав пана Лораса дуже добре, коли ще він жив тут, при дворі, й не дав йому жодної нагоди себе не любити. Мейс Тирел, скільки я знаю, не плекає до мене ворожості. А ще я смію лестити собі, що маю певний досвід у перемовинах.

«Він ухопив нас за яйця.» Тиріон не довіряв Петирові Баелішу і не хотів відпускати його з очей, та що йому лишалося? Йшлося про вибір між Мізинцем та ним самим. Тиріон добре розумів: щойно він залишить Король-Берег на скільки-небудь помітний час, як усі його здобутки зійдуть на пси.

— Між столицею та Лихомостям подекуди палає війна, — мовив він обережно. — І можна не сумніватися, що князь Станіс надішле власних пастирів — зігнати докупи заблукалих овець свого брата.

— Пастирі мене ніколи не лякали. Я непокоюся тільки про овець. Та все ж добрячий супровід не завадить.

— Можу відпустити сотню золотокирейників, — мовив Тиріон.

— П’ять сотень.

— Три.

— А до них ще сорок душ: двадцять лицарів і стільки ж зброєносців. Якщо я приїду без лицарського почту, Тирели не повірять, що моє посольство має якусь вагу.

Він і справді мав рацію.

— Згода.

— Хай у моєму почті поїдуть Карась та Бобер. Згодом я відішлю їх до батька на знак доброї волі. Нам потрібна дружба Пакстера Рожвина — він найстаріший друг Мейса Тирела і сам вельми могутній вельможа.

— А до того ж зрадник, — заперечила королева. — Вертоград став би за Ренлі разом з рештою, якби Рожвин не знав, що за це буде його вилупкам.

— Ренлі помер, ваша милосте, — зазначив Мізинець, — і ані князь Станіс, ані князь Пакстер не забули, як галери Рожвина загородили прохід морем під час облоги Штормоламу. Віддайте йому близнюків, і цим звоюєте любов Рожвинів.

Але Серсея не погоджувалася.

— Хай Інші заберуть собі їхню любов! Мені вистачить рожвинівських мечів та вітрил. А кращий спосіб їх не втратити — це втримати при собі його близнюків.

Тиріон мав на це свою відповідь.

— То повернімо пана Гобера до Вертограду, а пана Гораса лишимо тут. Гадаю, князеві Пакстеру стане клепки здогадатися, що це означає.

Остання пропозиція заперечень не викликала. Та Мізинець ще не скінчив.

— Нам знадобляться коні, швидкі та міцні. З-за війни дістати свіжих буде ніде. Також я візьму з собою певну казну золота задля тих дарунків, про які ми казали.

— Беріть, скільки треба. Якщо місто впаде, Станіс однак забере усе собі.

— Свої повноваження я хочу мати на письмі. Потрібна грамота, яка не залишить Мейсові Тирелу сумнівів про те, що я маю владу домовлятися з ним про шлюб та всілякі побічні справи, а заразом і давати обітниці від імені короля. Грамоту мають підписати король Джофрі та всі радники. І прикласти печатки.

Тиріон посовався незатишно.

— Гаразд. Чи це все? Нагадую, що звідси до Лихомостя чимало верст шляху.

— Я почну долати їх ще до світанку. — Мізинець звівся на ноги. — Сподіваюся, до мого повернення король знайде мені достойну нагороду за мої звитяжні зусилля в цій справі?

Варис захихотів.

— Король Джофрі — надзвичайно ласкавий та вдячний повелитель. Я певний, ви не пошкодуєте, мій добрий та відважний пане.

Королева висловилася пряміше.

— Чого ви хочете, Петире?

Мізинець лукаво посміхнувся до Тиріона.

— Мені треба поміркувати. Але я напевне щось придумаю.

Він зобразив легковажний уклін і вийшов так недбало, наче прямував до одного зі своїх бурдеїв.

Тиріон визирнув з вікна. Висів такий рясний туман, що він і замкового муру через двір не побачив. Крізь сіру запону світило кілька нечітких вогнів. «Гидкий день для подорожі» — подумав він, не заздрячи Петирові Баелішу.

— А нам краще братися до писання потрібних грамот. Пане Варисе, пошліть по пера, чорнило та пергамен. І комусь доведеться збудити Джофрі.

Коли засідання зрештою скінчилося, стояла сіра темна ніч. Варис поспішив геть сам, шурхотячи капцями по підлозі. Ланістери на мить спинилися коло дверей.

— Як ся має твій ланцюг, брате? — спитала королева, поки пан Престон застібав на її плечах срібноткану альтембасову накидку, облямовану горностаєм.

— Довшає ланка за ланкою. Треба дякувати панові Корнію Пенрозу за те, що він такий упертий. Станіс ніколи не рушить на північ, лишивши Штормолам позаду себе непохитним.

179