Чвара королів - Страница 163


К оглавлению

163

— Яке буде ваше слово?

— А я кажу, що Станіс для вас небезпечний, — заявив князь Рандил Тарлі. — Як лишити його тут без бою, то він тільки зміцніє, а ваші сили зменшаться у битвах. Ланістерів-бо за один день не поб’єш. Доки ви з ними впораєтеся, князь Станіс може стати вже не слабшим за вас… коли не сильнішим.

Інші загукали про свою згоду. Король був задоволений.

— Гаразд, то стаємо до битви!

«Я зрадила Роббові надії, як зрадила Недові» — подумала Кетлін, а вголос мовила:

— Якщо ви твердо вирішили битися, то моє посольство закінчене. Прошу вашого дозволу повернутися до Водоплину.

— Ви його не маєте. — Ренлі всівся на складане табірне крісло.

Кетлін напружилася.

— Я сподівалася допомогти вам укласти мир, ласкавий пане. А вести війну не допомагатиму.

Ренлі здвигнув плечима.

— Насмілюся гадати, мосьпані, що ми якось упораємося й без ваших двох тузнів людей. Я не хочу, щоб ви брали участь у битві, а хочу тільки, щоб подивилися.

— Я була у Шепітній Пущі, пане мій. І надивилася там різанини досхочу. Сюди я прибула послом…

— І послом відбудете, — кивнув Ренлі, — але спершу наберетеся трохи розуму. Ви побачите на власні очі, яка доля спіткає бунтівника, і самі розкажете синові. Та боятися не треба, ми вас вбережемо.

Він обернувся, щоб віддати накази.

— Князю Матісе, ви поведете серединний полк головних сил. Брисе, беріть собі полк лівої руки. Полк правої руки очолю я. Князю Естермонте, ви стаєте на чолі сторожового полку.

— Покладайтеся на мене, як на себе, ваша милосте, — відповів князь Естермонт.

Подав голос князь Матіс Рябин.

— Хто ж очолить передовий полк?

— Ваша милосте! — схопився пан Джон Фосовей, — благаю про честь!…

— Благай, та місце знай, — відрізав Гвияр Зелений, — право першого удару має належати комусь із королівської сімки.

— Щоб зламати стіну щитів, однієї гарненької накидочки замало, — заперечив Рандил Тарлі. — Я вів на бій передовий полк Мейса Тирела, коли ти, Гвияре, ще смоктав мамчину цицьку!

В шатрі зчинився гармидер: усі присутні гучно оголошували про свої права. «Лицарі літа» — подумала Кетлін. Ренлі здійняв руку догори.

— Годі вже, панове товариство! Якби я мав тузінь передових полків, то дав би всім вам по одному. Але ж найвища слава за всіма правами мусить належати найліпшому з лицарів. Першого удару завдасть пан Лорас.

— З радістю в серці, ваша милосте. — Лицар Квітів став на коліно перед королем. — Дайте мені ваше благословення і хорунжого з вашим прапором. Хай олень та троянда майорять у битві пліч-о-пліч.

Ренлі озирнувся.

— Брієнно!

— Ваша милосте? — Вона досі мала на собі блакитну лицарію, хоча зняла шолома. У напханому людом наметі було спекотно; піт приліпив їй пасмо солом’яного волосся до широкого незугарного обличчя. — Моє місце коло вас. Адже я присягнулася затуляти вас від усякого лиха…

— Як одна з семи, — нагадав їй король. — Не бійся, поруч зі мною в битві стоятимуть четверо твоїх братів по зброї.

Брієнна впала на коліна.

— Якщо я мушу віддалитися від вашої милості, то даруйте мені хоча б честь узброїти вас до бою.

Кетлін почула, як хтось за нею насмішкувато пирхнув. «Бідолаха закохана у нього» — подумала вона сумно, — «ладна гратися у зброєносця, аби тільки його торкнутися. Хай решта вважає її дурепою — їй байдуже.»

— Дарую, — мовив Ренлі. — Тепер лишіть мене усі. Навіть королі мусять перепочити перед битвою.

— Ласкавий пане, — звернулася до нього Кетлін, — у останньому селі, що ми проминули, є невеличкий септ. Якщо ви не дозволяєте мені повернутися до Водоплину, дозвольте хоча б помолитися там.

— Як забажаєте. Пане Робаре, супроводьте пані Старк безпечно до того септу… але поверніть її до світанку.

— Вам би теж не завадило помолитися, — зауважила Кетлін.

— Про перемогу?

— Про мудрість.

Ренлі засміявся.

— Лорасе, лишись зі мною і допоможи молитися. Я так давно цього не робив, що геть усе забув. Щодо решти, хай кожен вояк стоїть на своєму місці з першим світлом — озброєний, на коні, в обладунку. Ми влаштуємо Станісові такий ранок, який він не скоро забуде.

Коли Кетлін вийшла з шатра, вже впали сутінки. Поруч ішов пан Робар Ройс. Вона його трохи знала: один з синів Спижевого Йона, собою досить показний — наче грубо витесаний з каменю, здобув певну славу як турнірний поборник. Ренлі відзначив його веселковим корзном і криваво-червоним обладунком. Тепер пан Робар був одним з його сімох Королегвардійців.

— Ви далеченько від Долини, шляхетний лицарю, — мовила вона.

— А ви, добра пані, далеченько від Зимосічі.

— Я знаю, навіщо я тут, але яким вітром занесло вас? Це не ваша битва. Так само, як і не моя.

— Коли Ренлі став моїм королем, його битва стала моєю.

— Але ж Ройси — значкові дому Арин.

— Мій вельможний батько, як йому і личить, приніс присягу пані Лізі. Його спадкоємець теж. А другий син мусить шукати собі честі та слави, де сам знає. — Пан Робар здвигнув плечима. — Самі лише турніри так набридають.

«Йому, мабуть, двадцять один рік, а чи й менше» — подумала Кетлін, — «він не старший за свого короля»… та її король, її Робб мав у п’ятнадцять років більше мудрості, ніж оцей молодик знав за все життя. Принаймні так їй гадалося — і вона молилася, щоб не зурочити.

У тому закутку, де таборувала Кетлін з почтом, Шад різав до казанка моркву, Гал Молен кидав кості з трьома своїми зимосіцькими стражниками, а Лукас Чорноліс сидів і гострив кинджала.

163