— Яке буде ваше слово?
— А я кажу, що Станіс для вас небезпечний, — заявив князь Рандил Тарлі. — Як лишити його тут без бою, то він тільки зміцніє, а ваші сили зменшаться у битвах. Ланістерів-бо за один день не поб’єш. Доки ви з ними впораєтеся, князь Станіс може стати вже не слабшим за вас… коли не сильнішим.
Інші загукали про свою згоду. Король був задоволений.
— Гаразд, то стаємо до битви!
«Я зрадила Роббові надії, як зрадила Недові» — подумала Кетлін, а вголос мовила:
— Якщо ви твердо вирішили битися, то моє посольство закінчене. Прошу вашого дозволу повернутися до Водоплину.
— Ви його не маєте. — Ренлі всівся на складане табірне крісло.
Кетлін напружилася.
— Я сподівалася допомогти вам укласти мир, ласкавий пане. А вести війну не допомагатиму.
Ренлі здвигнув плечима.
— Насмілюся гадати, мосьпані, що ми якось упораємося й без ваших двох тузнів людей. Я не хочу, щоб ви брали участь у битві, а хочу тільки, щоб подивилися.
— Я була у Шепітній Пущі, пане мій. І надивилася там різанини досхочу. Сюди я прибула послом…
— І послом відбудете, — кивнув Ренлі, — але спершу наберетеся трохи розуму. Ви побачите на власні очі, яка доля спіткає бунтівника, і самі розкажете синові. Та боятися не треба, ми вас вбережемо.
Він обернувся, щоб віддати накази.
— Князю Матісе, ви поведете серединний полк головних сил. Брисе, беріть собі полк лівої руки. Полк правої руки очолю я. Князю Естермонте, ви стаєте на чолі сторожового полку.
— Покладайтеся на мене, як на себе, ваша милосте, — відповів князь Естермонт.
Подав голос князь Матіс Рябин.
— Хто ж очолить передовий полк?
— Ваша милосте! — схопився пан Джон Фосовей, — благаю про честь!…
— Благай, та місце знай, — відрізав Гвияр Зелений, — право першого удару має належати комусь із королівської сімки.
— Щоб зламати стіну щитів, однієї гарненької накидочки замало, — заперечив Рандил Тарлі. — Я вів на бій передовий полк Мейса Тирела, коли ти, Гвияре, ще смоктав мамчину цицьку!
В шатрі зчинився гармидер: усі присутні гучно оголошували про свої права. «Лицарі літа» — подумала Кетлін. Ренлі здійняв руку догори.
— Годі вже, панове товариство! Якби я мав тузінь передових полків, то дав би всім вам по одному. Але ж найвища слава за всіма правами мусить належати найліпшому з лицарів. Першого удару завдасть пан Лорас.
— З радістю в серці, ваша милосте. — Лицар Квітів став на коліно перед королем. — Дайте мені ваше благословення і хорунжого з вашим прапором. Хай олень та троянда майорять у битві пліч-о-пліч.
Ренлі озирнувся.
— Брієнно!
— Ваша милосте? — Вона досі мала на собі блакитну лицарію, хоча зняла шолома. У напханому людом наметі було спекотно; піт приліпив їй пасмо солом’яного волосся до широкого незугарного обличчя. — Моє місце коло вас. Адже я присягнулася затуляти вас від усякого лиха…
— Як одна з семи, — нагадав їй король. — Не бійся, поруч зі мною в битві стоятимуть четверо твоїх братів по зброї.
Брієнна впала на коліна.
— Якщо я мушу віддалитися від вашої милості, то даруйте мені хоча б честь узброїти вас до бою.
Кетлін почула, як хтось за нею насмішкувато пирхнув. «Бідолаха закохана у нього» — подумала вона сумно, — «ладна гратися у зброєносця, аби тільки його торкнутися. Хай решта вважає її дурепою — їй байдуже.»
— Дарую, — мовив Ренлі. — Тепер лишіть мене усі. Навіть королі мусять перепочити перед битвою.
— Ласкавий пане, — звернулася до нього Кетлін, — у останньому селі, що ми проминули, є невеличкий септ. Якщо ви не дозволяєте мені повернутися до Водоплину, дозвольте хоча б помолитися там.
— Як забажаєте. Пане Робаре, супроводьте пані Старк безпечно до того септу… але поверніть її до світанку.
— Вам би теж не завадило помолитися, — зауважила Кетлін.
— Про перемогу?
— Про мудрість.
Ренлі засміявся.
— Лорасе, лишись зі мною і допоможи молитися. Я так давно цього не робив, що геть усе забув. Щодо решти, хай кожен вояк стоїть на своєму місці з першим світлом — озброєний, на коні, в обладунку. Ми влаштуємо Станісові такий ранок, який він не скоро забуде.
Коли Кетлін вийшла з шатра, вже впали сутінки. Поруч ішов пан Робар Ройс. Вона його трохи знала: один з синів Спижевого Йона, собою досить показний — наче грубо витесаний з каменю, здобув певну славу як турнірний поборник. Ренлі відзначив його веселковим корзном і криваво-червоним обладунком. Тепер пан Робар був одним з його сімох Королегвардійців.
— Ви далеченько від Долини, шляхетний лицарю, — мовила вона.
— А ви, добра пані, далеченько від Зимосічі.
— Я знаю, навіщо я тут, але яким вітром занесло вас? Це не ваша битва. Так само, як і не моя.
— Коли Ренлі став моїм королем, його битва стала моєю.
— Але ж Ройси — значкові дому Арин.
— Мій вельможний батько, як йому і личить, приніс присягу пані Лізі. Його спадкоємець теж. А другий син мусить шукати собі честі та слави, де сам знає. — Пан Робар здвигнув плечима. — Самі лише турніри так набридають.
«Йому, мабуть, двадцять один рік, а чи й менше» — подумала Кетлін, — «він не старший за свого короля»… та її король, її Робб мав у п’ятнадцять років більше мудрості, ніж оцей молодик знав за все життя. Принаймні так їй гадалося — і вона молилася, щоб не зурочити.
У тому закутку, де таборувала Кетлін з почтом, Шад різав до казанка моркву, Гал Молен кидав кості з трьома своїми зимосіцькими стражниками, а Лукас Чорноліс сидів і гострив кинджала.