Чвара королів - Страница 16

Наступним виступив пан Горас Рожвин і впорався ліпше за свого брата-близнюка: скинув з сідла немолодого лицаря, який на чабраку свого коня мав срібних грифонів на смугастому лазурово-білому полі. Виглядав старий лицар вельми пишно, та суперником виявився жалюгідним.

Джофрі закопилив губу.

— Якесь нікчемне видовисько.

— Я ж казав, — мовив Хорт. — Цап’яче буцання.

Король потроху знуджувався, і Санса почала непокоїтися. Вона опустила очі й вирішила мовчати, хай там що. Коли в Джофрі Баратеона псувався настрій, одне випадкове слово могло спричинити новий напад його люті.

— Лотор Брюн, охочекомонний латник у службі князя Баеліша! — загукав оповісник. — Пан Донтос Рудий, з дому Голярд!

Служивий латник — невеличкий чоловічок у побитій броні без жодних знаків — з’явився належним чином на західному кінці двору, але його суперник не озивався. Нарешті показався брунатний огир, вбраний у вихори вогненно-кармазинових шовків, та пана Донтоса на його спині не було. Лицар з’явився через мить, запинаючись і сиплячи прокльонами, вдягнений у панцира, шолома з пір’ям… і більше ні в що. Ноги він мав бліді та кощаві, а поки ганявся за конем, то відчайдушно теліпав туди-сюди цюцюркою. Глядачі ревли від сміху і гукали образи. Спіймавши коня за повід, пан Донтос спробував сісти верхи, але тварина спокійно стояти не бажала, а лицар був такий п’яний, що босою ногою не влучав у стремено.

Натовп уже котився долі з реготу… але король не сміявся. В очах Джофрі застиг той вираз, який Санса добре пам’ятала з Великого Септу Баелора — з того дня, коли він прорік смертний вирок князеві Едарду Старку. Нарешті пан Донтос Рудий кинув свої марні зусилля, всівся просто у пилюку і зняв шолома з пір’ям.

— Я програв! — гукнув він. — А тепер принесіть-но мені вина!

Король підвівся з крісла.

— Так, так! Ціле барило з льоху! І втопіть його в ньому!

Санса незчулася, як зойкнула і вигукнула:

— Ні, так не можна!

Джофрі повернув до неї голову.

— Що ти сказала?

Санса аж сама не повірила, що прохопилася такими словами. Чи не з’їхала вона з глузду — ляпнути таке королю перед половиною двору?! Та вона ж не хотіла його образити, тільки… пан Донтос був п’яний, дурний і нікчемний, але ж нікому не зробив зла.

— Ти сказала, що мені чогось не можна? Мені?!

— Даруйте мені, — запобігливо забелькотіла Санса, — та я ж лише… то нещаслива прикмета, ваша милосте… вбивати людину на свої іменини…

— Ти брешеш! — мовив Джофрі. — От би тебе замість нього втопити, якщо він тобі такий любий.

— Мені до нього байдуже, ваша милосте. — Слова ледве вичавлювалися по одному. — Втопіть його, зітніть голову, але… якщо ваша ласка, то завтра, не сьогодні… не на ваші іменини. Я не переживу, якщо з вами станеться нещастя… жахливе нещастя, навіть королям воно не минається, так кажуть співці…

Джофрі скривився. Він знав, що дівчина йому бреше — вона бачила це в нього на обличчі. Він пустить їй за це кров.

— Дівча каже правду, — проскрипів Хорт. — Що людина посіє на іменини, те збиратиме увесь рік.

Казав він це байдуже, наче не зважав, чи повірить йому король, чи ні. А може, так дійсно казали? Санса не знала напевне — просто з відчаю вигадала щось зненацька, аби врятуватися від кари.

Джофрі невдоволено посовався на сідалі й махнув пальцями на пана Донтоса.

— Заберіть його. Хай цього блазня стратять завтра.

— Так, блазня, — підхопила Санса. — Саме блазня. Ви так мудро помітили: йому краще пасує бути блазнем, аніж лицарем, хіба ні? То вдягніть його у блазенське вбрання, і нехай веселить ваш двір. Швидкої милосердної смерті він не гідний.

Король якусь хвилю роздивлявся її.

— Може, ти й не така тупа, як кажуть пані матінка. — І підвищив голос. — Ти чув мою ласкаву панну, Донтосе? Віднині ти є моїм новим блазнем. Будеш жити разом із Місячком і вдягатися у пістрявий каптан.

Пан Донтос, який у переддвір’ї наглої смерті миттю протверезів, поповз до короля на колінах.

— Дякую вам, ваша милосте. І вам, ласкава панно. Дуже дякую!

Купка ланістерівської сторожі повела його геть, і до королівської ложі наблизився розпорядник забави.

— Ваша милосте, — мовив він, — накажете викликати Брюнові іншого суперника, чи хай б’ється наступна пара?

— Ані те, ані інше. На цьому полі зібралися не лицарі, а шолудиві цапи. Я б їх усіх стратив, якби не мої іменини. Турнір скінчено. Хай забираються геть.

Розпорядник вклонився, але принц Томен так легко не здавався.

— Я мав виїхати проти солом’яного воїна!

— Іншим разом.

— Але я хочу!

— Мені байдуже, чого ти хочеш.

— А матінка дозволили!

— Саме так, — підтвердила принцеса Мирцела.

— «Матінка дозволили», — передражнив король. — Не кажи дитячих дурниць.

— А ми діти! — задерла носа Мирцела. — Нам можна казати дитячі дурниці!

Хорт зареготав.

— А мала вас упіймала!

Джофрі визнав поразку і здався.

— Гаразд. Навіть мій брат сидітиме в сідлі краще, ніж отой набрід. Маестре, хай винесуть опудало — Томен теж бажає буцатися, як цапеня.

Томен загукав з радощів і побіг узброюватися, швидко тупотячи малими пухкими ніжками.

— Хай щастить! — гукнула йому Санса.

Щитове опудало поставили на дальньому кінці поля; тим часом принцові сідлали маленького коника-муцика. Супротивником Томена був невеличкий, мов дитина, шкіряний воїн, набитий соломою і поставлений на стовпа так, щоб міг крутитися. У одній руці він тримав щита, в іншій — м’яку булаву. Хтось навіть причепив до голови солом’яного воїна оленячі роги. Санса згадала, що батько Джофрі, король Роберт, носив роги на шоломі… але так само і князь Ренлі, брат Роберта, який учинив зраду і сам повінчав себе на царство.