Чвара королів - Страница 159

159

— Робб надіслав мене на південь, щоб я говорила за нього. І я маю намір говорити.

Кетлін розуміла, що укласти мир між цими двома братами — справа нелегка. Та заради добра королівств вона мусила спробувати.

За просотаними дощем полями та кам’янистими хребтами вона бачила величезний замок Штормолам, що здіймався до неба, обернувшись спиною до невидимого звідти моря. Попід нагромадженням блідого сірого каменю розташоване навколо військо князя Станіса Баратеона виглядало малим та жалюгідним, наче миші під корогвами.

У піснях співалося, що Штормолам збудував за старих часів Дурран, перший штормовий король, який завоював любов красної Еленеї, доньки морського бога та богині вітру. В ніч їхнього весілля Еленея віддала свою цноту смертному і прирекла тим на смертність заразом і саму себе. Її батьки у гніві та горі наслали вітри та води на Дурранову твердиню. Його друзі, брати, гості на весіллі загинули під уламками стін або потонули у гнівних водах, але Еленея вберегла Дуррана у своїх обіймах, і коли настав ранок, він оголосив війну богам та дав обітницю відбудувати замок.

Король збудував ще п’ять замків, кожен більший та міцніший за попередній. І дивився, як кожен наступний трощать на шматки навіжені вітри з затоки Човнозгуби, що з вереском гнали перед собою стіни пінної води. Штормові князі благали його збудувати замок у глибині суходолу; жерці казали, що король мусить уласкавити богів, повернувши Еленею до моря; навіть простолюд бив чолом, аби король відступився. Та Дурран не хотів нічого чути. Він вимурував сьомий замок, найгрізніший з усіх. Дехто казав, що збудувати його допомогли діти лісу, які порали камінь таємними чарами. А дехто — що якийсь малий хлопчик розказав королю, як саме треба будувати. Той хлопчик згодом виріс у Брана Будівника. Та хоч би як люди переказували ту оповідь, кінець її лишався тим самим: боги кидали на сьомий замок один шторм за іншим, але він стояв непохитно, і Дурран Боже Лихо з красною Еленеєю жили в ньому до кінця своїх днів.

Боги нічого не прощають. Відтоді й донині штормові вітри гуляють над вузьким морем. Але Штормолам стоїть і стоїть, незчисленні століття та тисячоліття — замок, що не має собі рівних.

Величезний зовнішній мур Штормоламу був у сотню стоп заввишки, без жодної потерни або стрілецької бійниці, усюди гладкий та круглий, викладений з каменів, так майстерно припасованих, що вітер не знаходив жодної тріщини, жодної приступки, аби за щось зачепитися та увірватися досередини. Казали, що у найтоншому місці мур був сорок стоп завтовшки, а на боці, оберненому до моря — трохи не вісімдесят. Складався він з двох рядів каменю і засипки з піску та жорстви між ними. Всередині могутньої огорожі безпечно крилися від вітру і хвиль кухні, стайні та двори. Башта у замку була лише одна — неймовірно величезна, кругла, без жодного вікна з боку моря. Вона вміщувала в собі комори й курені, трапезні та княжі покої, а увінчана була важкими та міцними зубцями, від яких здалеку здавалася шпичастим кулаком на руці, здійнятій до неба.

— Пані! — покликав Гал Молен. З невеличкого ошатного табору попід замком виїхали двоє вершників і тепер наближалися до них повільним кроком. — То має бути король Станіс.

— Поза сумнівом.

Кетлін дивилася, як вершники потроху виростають вдалині. Так, то мав бути Станіс, але ж корогва над ним була не баратеонівська. Яскраво-жовтий колір її відрізнявся від насиченого золота прапорів Ренлі, а знак на жовтому тлі був якийсь червоний, хоча достеменно вона не розбирала.

Ренлі, вочевидь, збирався прибути до місця останнім. Він їй так і сказав, коли проводжав у дорогу: що не має наміру сідати у сідло, поки не побачить брата вже на півдорозі. Перший, хто з’явиться, муситиме чекати на іншого, а Ренлі чекати не любив. «Королі полюбляють гратися в такі ігри» — казала Кетлін собі. Та вона ж не король, якось обійдеться. І чекати вона давно звикла.

Коли Станіс наблизився, вона побачила на ньому корону з червоного золота у подобі язиків полум’я. Пас був прикрашений набитими на шкіру гранатами та жовтими топазами, на руків’ї меча блищав обрізаний кутами рубін. Окрім цього, решта його одягу була дуже проста: шкіряний кубрак на підбитому каптані, поношені чоботи, бурі штани з грубої дерги. Знак на жовтому, наче сонце, прапорі зображував червоне серце у оточенні жовтогарячого полум’я. Там був і олень… щоправда, маленький, схований всередині серця. Ще цікавішим був його хорунжий: жінка в червоних шатах, що ховала лице у глибокому каптурі криваво-червоного кобеняка. «Червона жриця» — зачудувалася Кетлін. Братство червоних жерців було численне та могутнє у Вільних Містах і на далекому сході, але у Семицарстві їх майже не стрічалося.

— Пані Старк, — з крижаною чемністю привітався Станіс Баратеон, натягнув повід і схилив голову — лисішу, ніж вона пам’ятала.

— Князю Станісе, — відповіла вона.

Важкі щелепи міцно стиснулися під коротко підрізаною бородою, але дорікати про звертання він не став, за що Кетлін мовчки йому подякувала.

— Не гадав побачити вас під Штормоламом.

— Я й сама не гадала тут опинитися.

Його очі у глибоких западинах неспокійно вивчали її обличчя. Господар очей був не з тих, хто вдовольняється легковажними балачками ні про що.

— Я шкодую про смерть вашого пана чоловіка, — мовив він, — хоча другом Едард Старк мені не був.

— Він ніколи не був і вашим ворогом, пане мій. Коли князі Тирел та Рожвин запопали вас у цьому самому замку і хотіли вигубити голодом, саме Едард Старк зняв облогу.

159