Чвара королів - Страница 151

151

— Можеш залишити нас, Поде, — мовив Тиріон до зброєносця. Коли малий зник, він знову обернувся до Ланселя. — Маєш іще щось сказати?

— Так! Їх милість доручили мені повідомити, що пан Джаселин Бережняк відмовився виконати наказ, відданий від імені самого короля.

«То виходить, Серсея вже наказувала Бережняку відпустити Пицеля, а той дав їй одкоша.»

— Зрозуміло.

— Королева наполягає, щоб його звільнили з посади і ув’язнили за зраду. Я застерігаю…

Тиріон відставив келиха з вином.

— Не смій мене про щось застерігати, малий.

— Не малий, а пан лицар, — стулив губи Лансель і торкнувся піхв меча — напевне, нагадати Тиріонові, що він його має. — Розмовляй до мене з належною шаною, Бісе.

Він, поза сумнівом, намагався говорити загрозливо, але пришелепкувата смужка вусів над губою геть руйнувала міць його слів.

— Овва! Ти краще прибери руку з меча, бо зараз гукну, сюди влетить Шагга і вб’є тебе. Сокирою вб’є, прошу завважити, а не міхом з вином.

Лансель зачервонівся. Невже цей дурень справді гадав, що його участь у смерті Роберта лишиться непоміченою?

— Я лицар і не дозволю…

— Я помітив, що ти лицар. Ану скажи мені ось що: Серсея наказала висвятити тебе в лицарі до чи після того, як взяла до ліжка?

У зелених очах Ланселя майнуло щось таке, чого Тиріонові цілком вистачило. Отже, Варис казав правду. «Принаймні, ніхто не посміє сказати, що моя сестра не дарує родичів своєю любов’ю.»

— Що таке, язика заціпило? Кудись зникла охота мене застерігати, пане лицарю?

— Ти забереш назад цей гидкий наклеп, або ж…

— Ой, та облиш. Ти не думав, що Джофрі зробить, коли я йому розкажу, як ти вбив його батька, щоб залізти до ліжка його матері?

— Все сталося зовсім не так! — заперечив нажаханий Лансель.

— Та ну? І як же все сталося, прошу пана?

— Королева дала мені особливу міцну наливку! Ваш власний батько… коли мене зробили зброєносцем короля, князь Тайвин наказав мені коритися їй в усьому!

— Пан батько отак взяли та наказали її гойдати, ге? — «Лишень подивіться на нього. На зріст менший, не такі вишукані риси, волосся радше піщане, ніж золоте, і все ж… треба гадати, навіть вбога подоба Хайме солодша, ніж порожнє ліжко.» — Та ні, оце вже навряд.

— Я ніколи не… Я тільки робив, що казали, я…

— …щоночі потерпав у тяжких муках — ти це хочеш сказати? Високе місце при дворі, лицарське звання, привітно розкидані перед тобою ноги сестри — о так, на твою долю випали жахливі випробування.

Тиріон скочив на ноги.

— Чекай тут. Його милості буде цікаво послухати.

Зухвалість злетіла з Ланселя, мовби її вітром віднесло. Юний лицар впав на коліна, за мить перетворившись на зляканого хлопчика.

— Змилосердьтеся, ласкавий пане, благаю вас!

— Не благай зараз, почекай на Джофрі. Він любить, коли його гарненько благають.

— Ясний пане, це був наказ вашої сестри, королеви, але ж його милість… він ніколи не зрозуміє…

— Ти хочеш, щоб я приховав правду від короля?

— Заради мого батька! Я поїду з міста, наче мене ніколи не було! Присягаюся, все скінчиться…

Стримувати сміх було майже неможливо.

— Оце вже ні.

Хлопець геть розгубився.

— Прошу пана?

— Ти не глухий. Пан батько наказали коритися моїй сестрі? Гаразд, корися їй. Ходи в неї при боці, будь її повірником, задовольняй, коли вона бажає. Ніхто й не дізнається… поки ти зберігатимеш вірність мені. Я хочу знати, що робить Серсея. Куди ходить, з ким стрічається, про що вони говорять, які задуми вона плекає. Геть усе. Адже ти мені все розкажеш, чи не так?

— Так, пане мій, — відповів Лансель, не вагаючись ані миті. Тиріонові це сподобалося. — Розкажу. Присягаюся. Зроблю все, що накажете.

— То підведися.

Тиріон налив другого келиха і пхнув йому до рук.

— Вип’ємо за наше порозуміння. Та пий вже. Скільки можу ручитися, у цьому замку немає жодного вепра.

Лансель неохоче підняв келиха і зробив ковток.

— Усміхнися, братику. Моя сестра — вродлива жінка, до того ж усе робиться заради добра держави. Та й про своє добро не забувай. Лицарське звання — то дрібниці. Як будеш розумничком, невдовзі матимеш від мене князівський титул.

Тиріон побовтав вино у келиху.

— Ми хочемо, щоб Серсея тобі довіряла, і то беззаперечно. Тому іди до неї та скажи, що я благаю її прощення. Скажи їй, що налякав мене, що ворожнечі між нами я не хочу і віднині без її згоди кроку не ступлю.

— Але ж… її вимоги…

— Та віддам я їй того Пицеля.

— Справді? — здивувався Лансель.

Тиріон усміхнувся.

— Звільню його вранці-рано. Я б присягнувся, що йому ані волосини на голові не зачепили, та каюся, збрехав би. Загалом він здоровенький, хоча вже й не той хвацький чолов’яга, яким ми його застукали. Адже людині його літ нелегко сидиться у кам’яному мішку. Хай Серсея забирає його собі, а там хоч тримає за кімнатне звірятко, а хоч на Стіну відішле — мені байдуже, аби він до малої ради більше не потикався.

— А щодо пана Джаселина?

— Скажи сестрі, що гадаєш, ніби поступово зможеш зманити його на ваш бік. На якийсь час це її приборкає.

— Воля ваша. — Лансель допив вино.

— І ще одне. Якось недоречно буде, якщо самотня скорботна вдовиця покійного короля Роберта раптом заважніє дитям.

— Ласкавий пане, я… ми… королева наказала мені не… — Його вуха набули кольору ланістерівського кармазину. — Я проливаю сім’я їй на живіт, мосьпане.

— Чарівний животик, хто б казав. Масти його, скільки забажаєш… але не смій зронювати свою росу деінде. Зайві небожі мені не потрібні, зрозумів?

151