Чвара королів - Страница 14

— Отже, ходімо?

Пан Арис запропонував їй руку, і Санса покірно вийшла обіруч із ним з опочивальні. Якщо вже вона мусила мати при собі сторожового пса з Королегвардії, то хай краще його. Пан Борос мав запальний норов, пан Мерин — надто холодний; від моторошного погляду мертвих очей пана Мандона їй робилося недобре, а пан Престон поводився з нею, як із недоумкуватою дитиною. Натомість Арис Дубосерд був завжди чемний, розмовляв до неї тепло та приязно. Одного разу навіть заперечив, коли Джофрі наказав йому її побити. Ну, зрештою побив, але ж не так боляче, як пан Мерин або пан Борос, і хоча б намагався чинити опір там, де інші підкорялися без жодного сумніву… за винятком Хорта, якого, втім, Джофрі ніколи й не просив її карати. Та й навіщо, коли мав ще п’ятьох посіпак на свій вибір.

Пан Арис мав світло-брунатне волосся і доволі гоже обличчя, а в білому шовковому корзні, припнутому на плечі золотим листком, з крислатим дубом на грудях жупана, вигаптуваним блискучою золотою ниткою, аж сліпив очі розкішшю.

— Кого, на вашу думку, вшанують нині як переможця? — запитала Санса, поки сходила донизу під руку з лицарем.

— Мене, — з усмішкою відповів пан Арис. — Та на жаль, перемога не матиме того смаку. Забава буде мала й непоказна: стануть поля хіба що з чотири десятки воїнів, та й то разом зі зброєносцями і охочекомонними. Невелика честь — збивати з коней зелених хлопчаків.

«Не те що на минулому турнірі» — згадала Санса. Король Роберт влаштував той турнір на честь її батька. З усієї держави з’їхалися змагатися на полі вельможні пани та уславлені звитяжці, а всеньке місто обернулося на глядачів. Вона пам’ятала ту розкіш: поле шатрів із лицарським щитом біля кожного розкинулося вздовж річки, довгі ряди шовкових прапорців тріпотіли на вітрі, сонце блищало на вилощеній криці та визолочених острогах. Цілісінький день сурмили сурми і тупотіли копита, а надвечір розпочиналися бенкети й пісні. І доти, й потім вона не знала днів чарівніших. Але зараз Сансі здавалося, що ті спогади приходять з якогось геть іншого життя. Спершу помер Роберт Баратеон, потім її батька скарали на горло як зрадника на сходах Великого Септу Баелора. Держава мала трьох королів, за Тризубом шаленіла війна, місто переповнювали люди у розпачі. Не диво, що турнір на вшанування Джофа довелося вчиняти за товстими кам’яними мурами Червоного Дитинця.

— Як гадаєте, королева відвідає турнір? — Санса завжди почувалася спокійніше, коли вибрики синочка знаходилися під наглядом його матінки.

— Навряд чи, панно. На жаль, вона має сидіти у раді. Там коїться щось нагальне. — Пан Арис стишив голос. — Князь Тайвин отаборився у Гаренголі замість вести військо на поміч місту, як наказувала королева. Їхня милість розлючені.

Лицар замовк, коли повз них закрокували ланістерівські стражники у кармазинових киреях та шоломах з левами. Хоча пан Арис і полюбляв пліткувати, але зайвих вух навколо себе не терпів.

Теслі звели поміст і бойовисько у зовнішньому замковому дворищі. Все це було якесь жалюгідно мале; втім, глядачі не заповнили і половини місць. Більшість їх складали стражники у золотих киреях міської варти або кармазинових дому Ланістер. Шляхетних панів та паній при дворі лишилася нікчемна купка. Князь Гиліс Росбі, посірілий лицем, кашляв у рожеву шовкову хустку. Пані Танда сиділа у оточенні двох дочок: тихої дурепи Лолиси і жовчної гостроязикої Фалиси. Чорний, мов ніч, Джалабар Ксого був вигнанець, який однак не мав куди подітися, а панна Ермесанда — мале дитя, що сиділо на колінах в годувальниці. Подейкували, що її скоро мали видати за одного з братів королеви у перших, щоб Ланістери загребли собі її землі.

Король сидів у затінку під кармазиновим навісом, недбало перекинувши одну ногу через різьблений поручень крісла. Позаду нього розташувалися принцеса Мирцела та принц Томен. В глибині королівської ложі стояв на чатах Сандор Клеган, поклавши руки на пас із мечем. На його широких плечах лежало біле корзно Королегвардії, скріплене коштовною застібкою; сніжно-білий шовк погано пасував до грубої домотканої сорочки та підбитого шкіряного кубрака.

— Панно Сансо, — коротко привітався Хорт, побачивши її. Голос його нагадував скрипіння пилки по дереві, а від шрамів на обличчі та горлянці один бік рота смикався, поки він говорив.

Принцеса Мирцела привіталася тихенько і сором’язливо, почувши Сансине ім’я, зате малий пухкий принц Томен завзято підскочив.

— Сансо, ти чула?! Я сьогодні виїжджаю на турнірне поле. Паніматка дозволили!

Томен мав вісім років і норов точнісінько для свого віку; Сансі він нагадував її власного молодшого брата Брана. Але Бран сидів удома в Зимосічі — скалічений, зате в безпеці. Санса віддала б що завгодно, аби лише опинитися поруч із ним.

— Я боюся за життя твого ворога, — чемно та поважно відказала вона Томенові.

— Його ворог буде набитий соломою, — відповів Джоф, підводячись на ноги.

Король був вдягнений у визолочений панцир із викарбуваним на грудях левом навстоячки, наче кожної хвилини чекав ворожого нападу. Сьогодні йому виповнилося тринадцять років; для свого віку він мав чималий зріст, а ще зелені очі й золоте волосся Ланістерів.

— Ваша милосте, — привіталася Санса, глибоко присідаючи.

Пан Арис вклонився.

— Даруйте мені, ваша милосте. Маю узброїтися для поля.

Джофрі недбало майнув рукою, тим часом розглядаючи Сансу з голови до ніг.

— Я радий, що ти вдягла мої камені.

Отже, король цього дня вирішив погратися у шляхетність. Санса відчула полегшення.