Чвара королів - Страница 132

132

— Під час бунту мого вельможного батька він напав на Ланіспорт разом з дядьком Еуроном та спалив ланістерівські кораблі просто на стоянці, — згадав Теон. — Щоправда, задум був Еуронів. Віктаріон — він такий собі величезний сірий бугай, міцний, невтомний, покірливий, та перегонів ніколи не виграє. Він служитиме мені так само вірно, як служив панові батьку, бо не має ані клепки, ані гонору, щоб плести змови.

— А от Еуронові на прізвисько Вороняче Око лукавства не бракує. Чула я про нього від людей багато страшного.

Теон посовався у сідлі.

— Дядька Еурона не бачили на островах майже два роки. Може, його вже на світі нема.

«Якщо так, то й на краще». Найстарший з братів князя Балона ніколи не полишав старого залізянського звичаю, ані на день. Його «Тиша» з чорними вітрилами та темно-червоним коробом була знана у кожному порті від Ібену до Асшаю. Так казали люди.

— Може, й нема, — погодилася Есгред, — а якщо є, то він так довго блукав у морі, що тут його вже забули. Залізяни ніколи не посадовлять чужинця на Морекамінний Престол.

— Та напевне ж, — відповів Теон, і тільки тоді допетрав, що його теж можна вважати чужинцем. Від цієї думки він спохмурнів. «Десять років — це чимало, але ж я повернувся, і батько мій помирати не збирається. Я матиму час показати себе.»

Він знову був надумав попестити груди Есгред, та вона ж, мабуть, знову прибере його руку. Окрім того, балачки про дядьків трохи остудили його пристрасть. То й нехай — їм стане часу на всякі розваги у замковій опочивальні.

— Побалакаю з Гелею, як досягнемо Пайку, щоб ти мала почесне місце на бенкеті, — мовив він. — Я мушу сидіти на помості одесну батька, та коли він піде, то спущуся до тебе. Він зазвичай сидить недовго — щось йому цими днями не п’ється.

— Яка прикрість, коли така велика людина старіє.

— Князь Балон — усього лише батько великої людини.

— Ти ба, який сором’язливий панич!

— Тільки дурень принижуватиме себе сам, коли у світі стільки людей палко бажають зробити це за нього.

Він легенько поцілував її ззаду в шию.

— Що ж мені вдягти на цей пишний бенкет?

Вона сягнула назад і відштовхнула його обличчя.

— Я скажу Гелі, щоб знайшла щось для тебе. Мабуть, якусь сукню моєї вельможної матері. Вона зараз на Харлі, й навряд чи повернеться.

— Я чула, холодні вітри геть змучили її. Чи не поїдеш ти до неї? До Харла плисти усього день. Мабуть же, пані Грейджой прагне побачити сина, хоча б востаннє.

— Якби ж я міг. Надто багато справ. Батько мій покладається на мене, відколи я повернувся. Але щойно настане мир, тоді, може…

— Для неї мир настане, коли з’явишся ти.

— Якісь жіночі в тебе балачки, — пожалівся Теон.

— Та ж я жінка, ніде правди діти… ще й тяжка дитям.

Чомусь ця думка його знуртувала.

— Кажи-кажи, але ж на тілі ніде не видно. Як ти доведеш? Перш ніж я повірю, хочу побачити, як зріють твої груди, і скуштувати твого молока.

— Але що скаже мій чоловік? Він же вірний слуга твого батька.

— Ми йому накажемо будувати стільки лодій, що він і голови не підніме подивитися, де це ти зникла.

Вона засміялася.

— Який жорстокий панич мене вкрав! А якщо я пообіцяю, що одного дня дам подивитися, як смокче моє дитя? Тоді ти розповіси мені про свою війну, Теоне з дому Грейджой? Перед нами ще чимало верст шляху. Я хочу послухати про вовчого короля, якому ти служив, і золотих левів, з якими він б’ється.

Теон так прагнув їй догодити, що похапцем погодився. Решта довгого шляху минула швидко, поки він набивав її справну голівку оповідками про Зимосіч та війну. Дещо з того, що він розказував, викликало в неї неабиякий подив. «Ой, ласка божа, з нею так легко балакати» — думав він. — «Так, начебто знаю її багато років. Якщо на подушках вона хоч наполовину така ж зграбна, як розмовою, треба лишити її собі…» Він згадав Сигріна-Корабельника, дебелого тілом і неквапного розумом чолов’ягу, солом’яне волосся котрого вже відступало з рябого від прищів лоба, і затрусив головою. «Вона себе з ним марнує. Занапащає прикро і даремно.»

Здавалося, зовнішня велика стіна Пайку виросла перед ними за якусь хвилину.

Брама була відчинена. Теон стиснув п’ятами Веселуна і в’їхав досередини бадьорою ристю. Поки він допомагав Есгред злізти, на них навіжено брехали собаки. Кількоро підскочили ближче, вимахуючи хвостами, ринули повз нього і почали скавучати, лизатися і стрибати навколо неї, трохи не перекидаючи на землю.

— Геть! — заволав Теон, даремно намагаючись дати копняка одній великій брунатній сучці. Та Есгред тільки сміялася і борюкалася з усією зграєю.

Слідом за собаками вибіг, тупаючи, стайняр.

— Забери коня, — наказав йому Теон, — і прибери цих клятих собак…

Хам не звернув на нього жодної уваги. Розтягнувши обличчя у велетенську щербату посмішку, він вигукнув:

— Панна Аша! То ви повернулися.

— Минулого вечора, — відповіла вона. — Припливла з Великого Вика з князем Дівером і заночувала у корчмі. А сьогодні менший братик мав добрість підвезти мене на своєму коні від Княж-Пристані.

Вона поцілувала одного з собак у ніс і вишкірилася на Теона.

А він тільки й міг, що стояти і витріщатися, роззявивши рота. «Ні. Це не може бути Аша.» Раптом він зрозумів, що в нього у голові сидять дві Аші. Одна — маленька дівчинка, яку він колись знав. Інша, яку він уявляв гірше, мала скидатися на їхню матір. Але жодна не мала подібності до цієї… оцієї… як її назвати…

— Прищі зникли, коли виросли цицьки, — пояснила вона, бавлячись із собакою, — але яструбиний дзьоб ніде не дівся.

132