Чвара королів - Страница 118

118

— Відстань від князя до короля не така вже й довга, панно, — мовила Кетлін. — Князь Ренлі вдягнув корону, мій син також. Якщо бажаєте, ми можемо постояти тут у грязюці та посперечатися про належні один одному титули й почесті. Але мені гадалося, що ми маємо важливіші справи для обговорення.

Дехто з панства Ренлі почав щось галасувати, але король тільки засміявся.

— Добре сказано, ласкава пані. Милостями будемо мірятися, як виграємо цю війну. А поки скажіть мені, коли ваш син збирається виступити на Гаренгол?

Не дізнавшись спершу, ким вважати цього короля: другом чи ворогом, Кетлін не мала наміру виказувати йому ані дещиці Роббових військових задумів.

— Я не сиджу в військовій раді мого сина, пане.

— Аби ж лишив мені кілька Ланістерів, а на інше я не жалітимуся. Що він зробив з Крулерізом?

— Хайме Ланістер утримується як бранець у Водоплині.

— Він досі живий? — Князя Матіса Рябина, здається, це засмутило.

Зачудований Ренлі зазначив:

— Хто б гадав, що лютововк — добріший серцем звір, ніж лев.

— Добріший за Ланістерів, — пробурмотіла пані Дубосерд, гірко скривившись, — це сухіший за море.

— А я кажу, що це слабкість. — Князь Рандил Тарлі мав коротку цупку сиву бороду і славу людини, яка каже правду в очі. — Не бажаю вас образити, пані Старк, та князеві Роббу краще личило б засвідчити свою вірність королю особисто, не ховаючись за материними спідницями.

— Король Робб веде війну, добрий пане, — з крижаною чемністю відповіла Кетлін, — а не грається у турніри.

Ренлі вишкірився усмішкою.

— Обережніше, пане Рандиле. Від цієї пані ви, здається, діждетеся тільки доброго одкоша.

Він покликав шафаря у ліберії кольорів Штормоламу.

— Розташуйте супутників вельможної пані та забезпечте усіма вигодами. Пані Кетлін оселиться у моєму власному шатрі. Князь Крестав зі своєї ласки віддав мені у вжиток свій власний замок, тож шатра я наразі не потребую. Коли ви, ласкава пані, перепочинете, я вважатиму за честь поділити з вами трунок і частунок на учті, що нам сьогодні влаштовує князь Крестав. Це буде прощальна учта. Уявляю собі, як палко його вельможність бажає нарешті побачити п’яти моєї голодної орди.

— Неправда ваша, милостивий володарю, — заперечив худорлявий молодик, який, напевне, і був князь Крестав. — Що моє, те ваше.

— Коли таке казали моєму братові Роберту, він ловив людей на слові, — усміхнувся Ренлі. — Чи маєте ви доньок, пане?

— Так, ваша милосте. Двох.

— То дякуйте богам, що я не Роберт. Моя люба королева — єдина жінка, яку я бажаю на всьому світі.

Ренлі простягнув руку і допоміг Маргерії підвестися.

— Побалакаємо ще, коли ви спочинете з дороги, пані Кетлін.

Ренлі повів молоду до замку, а шафар супроводив Кетлін до зеленого шовкового королівського шатра.

— Якщо ви матимете в чомусь потребу, мосьпані, тільки накажіть.

Та Кетлін не могла уявити, чого б їй могло бракувати в такому помешканні. Шатро було більше за трапезну пересічної корчми і містило всередині усі вигоди, які тільки можна уявити: перину з хутряною ковдрою, мідну купільницю на дерев’яних ногах, у яку залюбки вмістилося б двоє, жарівниці проти нічного холодку, табірні стільці зі смуг шкіри, стіл для письма з перами та каламарями, миски бросквин, слив та груш, срібний глек вина зі срібними ж келихами навколо, кедрові скрині з одягом Ренлі, книжки, мапи, дошки для ігор, високу арфу, довгий лук з сагайдаком стріл, двійко червонохвостих мисливських яструбів, цілу зброярню чудової зброї. «Він себе нічим не обділяє, цей Ренлі» — подумала вона, роздивляючись навколо. — «Не диво, що його військо ледве повзе.»

Коло входу стояв, наче вартовий, обладунок самого короля: повні панцирні лати зеленого, наче ліс, кольору з визолоченими пряжками та великим кущем золотих оленячих рогів на шоломі. Криця була така вилощена, що Кетлін могла бачити власне віддзеркалення у панцирі, наче дивлячись на себе з дна зеленого ставка. «Обличчя втоплениці» — подумала вона. — «Чи можна потонути у власному горі?» Вона рвучко відвернулася і розсердилася на свою полохливість. Нема коли себе жаліти. Треба змити пилюку з волосся і вбратися у шати, які пасуватимуть до королівської учти.

До замку її супроводили пан Вендел Мандерлі, Лукас Чорноліс, пан Первин Фрей та решта її шляхетних супутників. Велику трапезну в домівці князя Крестава називали великою тільки з чемності, та все ж на лавах поміж лицарів Ренлі знайшлося досить місця для почту Кетлін. Саму Кетлін посадовили на помості між розпашілим князем Матісом Рябином та привітним паном Джоном Фосовеєм з Фосовеїв зеленого яблука. Пан Джон сипав жартами, а князь Матіс чемно розпитував про здоров’я її батька, брата і дітей.

Брієнну Тарфійську розташували на дальньому кінці високого столу. Вона не вдягла сукні, як личило б шляхетній панні, а натомість обрала собі лицарське вбрання: оксамитовий жупан, рожево-лазуровий у протилежних чвертях, штани, чоботи та мистецької роботи пас із мечем; за спиною висіло її нове веселкове корзно. Проте жодне пишне вбрання не могло сховати незугарної зовнішності дівчини: вкритих ластовинням велетенських долонь, плаского широкого обличчя, випнутих наперед зубів. Без обладунку її тіло здавалося завеликим і незграбним — широкі стегна, товсті руки й ноги, м’язисті плечі та майже відсутні груди. З кожного її руху було зрозуміло, що Брієнна про усі свої вади знає сама і від того страждає. Вона щось казала, тільки коли її питали, і рідко здіймала очі від миски з їжею.

118